ТИХООКЕАНСЬКИЙ ФЛОТ
Бухта Провідєнія була першою зупинкою ЕОП на довгому шляху. РКР “Адмірал Фокін”, кораблі і судна каравану стали на рейді бухти. Бухта Провідєнія – бухта в Анадирській затоці Берингового моря у південно-східного берега Чукотського півострова. Ширина бухти близько 8 км, довжина – 34 км. Круті береги та гори заввишки 600 – 800 метрів захищають бухту від вітрів. З травня по жовтень бухта вільна від льоду і криги. В середині бухти є ще три маленькі бухточки: Комсомольська, Слов’янська, Хед та затоки Вершника і Кеша. На той час найбільш обжитою була бухта Комсомольська з гаванню Ема. На березі гавані знаходились поселення міського типу: Провідєнія і Урелики, а також авіаційна військова частина з аеропортом.[1, 2, 3].
Командир ЕОП і командир РКР “Адмірал Фокін”, на катері пішли в гавань, їм належало домовитись із місцевою владою щодо поповнення кораблів прісною водою. Того ж вечора членів художньої самодіяльності попередили, що завтра ми маємо дати концерт художньої самодіяльності для місцевого населення.
Другого дня членів художньої самодіяльності з групою підтримки погрузили на дві баржі і доставили в гавань. Там нас вишикували в колону по чотири і повели до будинку культури. Командир йшов першим, за ним прапороносці з прапором ВМФ, духовий оркестр і колона. По команді командира ми співали пісні (так було в Мурманську і Сєвєродвінську). Уже по дорозі до будинку культури нас зустріли місцеві жителі. Для них було дивним, що з корабля ЕОП на берег зійшли моряки і марширують під оркестр.
438
Багато людей рухались паралельно з нашою колоною та дружно вітали моряків.
На концерт зібралось так багато людей, що в залі не хватило місць, і глядачі заповнили всі проходи. Серед них були сім’ї військових, рибаків та старшокласники школи інтернат, де навчались діти чукчів і евенків із півострова. Кожний наш виступ підтримувався бурхливими оплесками. Під кінець нашого концерту на сцену піднявся голова містечкової ради, висловив всім вдячність і нагородив колектив художньої самодіяльності грамотою. Командир і голова місцевої ради тихо перемовились між собою і голова оголосив: “Зараз відбудуться танці!” Гул радісних вигуків, мабуть, було чутно по всьому містечку і за його межами.
Не можу не згадати ще одну цікаву зустріч. Ще під час концерту старші хлопці послали Васю Кочака в крамницю за горілкою. Невдовзі він повернувся захеканий і повідомив, що поряд з крамницею бігає якесь чудо – до всіх чіпляється і не пропускає до крамниці. Мабуть, з десяток моряків побігли туди. Те, що ми побачили показалось дивним. П’яна, низенька на зріст жінка (чукча) з дивною татуїровкою обличчя (тату розпочиналося з носу, піднімалось до лоба і двома полосами спускалось по щоках) зустріла нас вигуком: “Морячки! Хочу морячка!” – Вона розкрила руки і кинулась до нас. Ми шарахнулись у різні боки. Жінка не втрималась на ногах, впала в калюжу, схопилась і знову побігла назустріч з нами… Мокрий одяг із оленячої шкіри заважав їй рухатись, вона раз у раз падала і щось кричала на своїй рідній мові… Поряд з крамницею стояло декілька людей і дивлячись на неї реготали. Хлопці все-таки купили те, що задумали і повернулись до будинку культури.
439
Оркестр заграв вальс. Наш командир запросив на танець завідуючу школи інтернат і плавно закружляв з нею по залі. Оди за одним ми обирали партнерш і теж танцювали. Непомітно командир кудись вийшов, а ми продовжили розважатись. Натанцювавшись досита, стомлені, але задоволені ми о другій годині ночі повернулися на корабель. В моїй пам’яті лишилось те, з якою радістю нас зустрічало місцеве населення і це ще довго було предметом розмов на кораблі і наших спогадів.
Після ранкового шикування кожна Бч виділила по кілька матросів для термінової роботи. Від Бч-4 – Кунст, я і Ющенков. Виявилось, що масло почало жовкнути і командування прийняло рішення витягнути його з ящиків, обрізати жовтизну та перетопити. Решту масла знову завертали у спеціальний папір, складали в ящики і відносили до комори та холодильних камер.
Після обіднього відпочинку старший помічник командира корабля звернувся до рибацьких суден, що стояли на рейді: “Бажаючим поміняти масло на рибу підійти до борту РКР “Адмірал Фокін”!”
- На краби міняєте!? – почулося у відповідь.
- Так, підходьте до правого борту!, – відповів старпом і дав команду розіслати на юті металеву сітку, що застосовувалась при посадці гвинтокрила. Краболов підійшов до борту і вивантажив нам на ют більше тони камчатських крабів. Подивитись на це чудо збіглись всі офіцери, старшини і матроси вільні від вахт. Здоровенні краби дивно пересувалися по палубі, дерлись по сітці на леєрні стійки, ми бігали ловили їх і кидали назад до купи. Бажаючі брали крабів у руки і фотографувалися з ними. Потім на ют прикотили дерев’яні бочки і під керівництвом старшого кока стали їх засолювати. На вечерю всі очікували
440
делікатес, але виявилось, що м’ясо крабів має нудотно-солодкий смак. Всім пояснили, що кок не вірно приготував делікатесну страву. На сніданок знову подали краби, та їхній смак не змінився. І так цілий тиждень…
Кораблі і судна ЕОП поповнили запаси прісної води і взяли курс на Петропавловськ-Камчатський. Це місто на Далекому Сході Росії – адміністративний центр Камчатського краю. Місто розташоване на берегах Авачінської губи Тихого океану. Засноване в 1740 році під час Другої Камчатської експедиції, якою керували Вітус Беринг і Олексій Чіріков. [4] Спочатку місто назвали Петропавлівський острог, по імені кораблів експедиції “Святий апостол Петро” та “Святий апостол Павло”. В 1924 році Петропавлівський острог перейменовано в Петропавловськ-Камчатський. Поряд з містом на сопках Корякська і Авачінська діють вулкани. Відстань від Петропавловська-Камчатського до Москви – 8200 км. На той час у місті дислокувались військові частини, база ВМФ, діяв морський порт і підприємства по переробці риби. [5].
В порт нас не пустили і РКР став на рейді бухти. Командир та начальник політвідділу ЕОП мали йти в базу ВМФ на доповідь. З крейсера спустили новенький командирський катер. Командир Бч-4 велів мені взяти переносну радіостанцію Р-107, йти на катер, щоб забезпечити зв’язок керівництва ЕОП з РКР. У порт ми дійшли швиденько. Офіцери відправились у місто, а нам (старшина I статті – командир катера, матрос – моторист та я – зв’язківець лишились в катері) веліли очікувати. Так ми простояли до вечора. Уже з обіду почав підніматись вітер і з корабля стали вимагати, щоб ми швидше поверталися, але керівництва все не було. Вечором на морі розігрався штор і ми запросили дозвіл у вахтового офіцера змінити місце стоянки, бо катер могло розбити об
441
пірс. Після зміни місця стоянки катер стало менше качати, але додалось нове завдання – зустріти керівництво ЕОП. Під вітром і дощем ми з мотористом почергово очікували повернення офіцерів.
Першим прибув начальник політвідділу, низенький на зріст, дуже розповнілий капітан I рангу. Побачивши нас він, мабуть, збагнув, що ми голодні і мовчки простягнув командиру катера пластинку шоколаду. Той розділив її на три частини. Командир ЕОП теж капітан I рангу, але високий, худорлявий та міцний, прибув на світанку. Він відразу дав команду йти до РКР, але з крейсера надійшла команда стояти і очікувати доки стихне шторм. Офіцери знову кудись пішли і з’явилися в обідню пору. Йшов другий день нашого перебування в морі. Ми були голодні, промерзлі до кісток і злі, як собаки.
Командир ЕОП прийняв рішення йти до РКР. Ніякі попередження з крейсера про небезпеку на нього не діяли. Командир катера змушений був виконати команду старшого на борту. Повністю закривши верхню кришку, (катер польського будівництва, був прилаштований до походу в бурхливому морі) ми вийшли із порту і попрямували до РКР. Маленький катер просто шпурляло із хвилі на хвилю і в різні боки. Пристосуватися до такої качки було надзвичайно трудно. Ми зблідли і ледь тримались.
На підході до крейсера вахтовий офіцер дав нам команду підходити до трапу корабля з навітряної сторони. Командир катера так і зробив, але спроба пришвартувати катер до трапу показала, що аварії не уникнути. Тоді командир ЕОП прийняв рішення перестрибнути з катера на трап корабля прямо під час руху катера. Катер розвернули і він знову тихенько пішов повз борт корабля, в момент порівняння з трапом, командир ЕОП схопився руками за поручень трапу і
442
плигнув на сходи. Катер знову розвернувся і пішов тим же курсом, але маленький на зріст начальник політвідділу ЕОП ледь дотягнувся до леєрної огорожі трапу і не доплигнув до сходів. Його тіло, майже по груди, плюхнулось у воду. Вахтовий офіцер і матрос миттю спустилися по трапу, схопили переляканого капітана I рангу за одяг і руки та з великими потугами витягли на трап корабля.
Ця подія добре налякала командира РКР “Адмірал Фокін” і він вирішив не ризикувати людьми та катером. Під час підняття катера на борт корабля нас могло розтрощити. Тоді на катер подали довгий швартовий кінець (мотузку) і пришвартували до корми. Акумулятор на радіостанції розрядився і ми голосом попросили, щоб нам передали щось поїсти. Невдовзі з корабля нас покликали і знову кинули тоненький шкерт до якого був прив’язаний бачок з макаронами. Спочатку ми натягнули шкерт, а потім хлопці на юті попускали його, а ми тягли до себе. Таким же способом нам передали і компот. Наївшись досита, ми вляглися спати. Підняли нас на борт тільки через добу.
Та на цьому мої пригоди не скінчились. Вранці мене знову викликали з радіостанцією на катер. Виявилось, що під час походу на крейсері відкрили бочку з червоною ікрою, а вона видається маленькими порціями і з’їсти ми її просто не встигали. Командуванням було прийняте рішення – забрати решту ікри, піти на завод і закупорити її в металеві банки. Командир корабля доручив цю справу капітан-лейтенанту Швабу А.Г., а він взяв із собою матросів Бч-4 Рубежанського Миколу, Братчика Анатолія і мене. Цього разу погода була сонячна та тиха. Поки ми стояли у пірса командир Бч-4 сходив на завод, домовився і приїхав на машині. Ми загрузили ікру в машину і поїхали на завод. Нас дуже гостинно зустріли жіночки, які там працювали. Поки командир Бч десь бігав, вони принесли
443
нам цілу миску ікри, хліба та чаю і ми добре підкріпились. В цей час Анатолій Григорович домовився, що нам просто поміняють нашу ікру на ікру уже закриту в банки. Успішно виконавши завдання, ми повернулись на крейсер ситі і задоволені.
Під час перебування на рейді Петропавловська-Камчатського два дизельні підводні човни і судна із складу ЕОП були передані керівництву бази ВМФ, а РКР “Адмірал Фокін” взяв курс на затоку Стрілок.
ЗАТОКА СТРІЛОК, БУХТА АБРЕК, НАСЕЛЕНИЙ ПУНКТ ТИХООКЕАНСЬКИЙ.
Затока Стрілок – це внутрішня затока у північно-східного берега затоки Петра Великого в Японському морі. Своїми водами вона омиває побережжя Приморського краю і врізається в сушу між мисом Майделя і мисом Гембачева. Довжина затоки близько 12 км, ширина – 15 км, глибина до 46 км. Береги затоки високі, кам’янисті, покриті невеличкими деревами, кущами та травою. По берегам затоки знаходяться кілька бухт, найбільш великі з них: Розбійник, Абрек, Руднєва. Посередині затоки лежить острів Путятин з бухтою Назимова і ще кілька маленьких островків. На побережжі затоки розташовані піщані та кам’янисті пляжі, де полюбляли відпочивати жителі з навколишніх містечок. Найбільш близько до затоки знаходилось кілька населених пункти: Дунай, Путятин, Розбійник, Крим, Домашліно, Руднєво, Тихоокеанський. [6].
Погода сприяла нашому успішному переходу і уже через кілька днів ми прибули в затоку Стрілок. На пірсі нас зустрічало багато людей: командування ТОФ, перший секретар Приморського крайкому партії, командування бази ВМФ і 9-ї дивізії протичовнових кораблів, дружини офіцерів і мічманів нашого корабля, представники місцевої
444
влади. Всі вони зібрались, щоб подивитись на РКР, що значно зміцнив бойову потужність флоту. По радіостанції з пірсу запитали, – чи потрібна допомога при швартуванні? Командир відповів, що й самі справимось, і дійсно, під музику духового оркестру, радісні вигуки та оплески присутніх РКР “Адмірал Фокін” без всякої метушні, чітко пришвартувався лівим бортом до пірсу в бухті Абрек.
Уже за кілька хвилин командир корабля доповідав командуючому ТОФ адміралу Амелько і першому секретарю Приморського крайкому партії про успішне виконання завдань переходу Північним морським шляхом та прибуття корабля у підпорядкування Тихоокеанського флоту. Другим на берег зійшов заступник командира по політичній частині капітан-лейтенант Черних В’ячеслав Михайлович і чітко відрапортував члену Військової ради, начальнику Політичного управління ТОФ віце-адміралу Захарову. Представник КДБ і командири бойових частин теж відрапортували своєму керівництву. Тільки після закінчення офіційних доповідей на пірс почали сходити офіцери і мічмани, яких радо вітали дружини та діти…
Дивитись без сліз на цю зустріч було неможливо. Більшість сімей не бачили своїх рідних близько двох років. Поки корабель будувався, переходив із одного місця до іншого дружини і діти очікували їх в селищі Тихоокеанський. Тепер вони розчулені горнулись одне до одного і цілувались, не звертаючи уваги на тисячі очей, які дивились на них із кораблів, що стояли поряд…
Бог не тільки сприяв нашому успішному переходу (всі кораблі і судна ЕОП під час переходу не мали значних ушкоджень), а ще й послав чудову погоду. Хто бував у Приморському краї, то пам’ятає, що сонячна погода тут стоїть з кінця липня до середини жовтня. Ми прибули
445
сюди у вересні 1964 року. Після переходу поміж льодових торосів, під тиском вітрів, морських штормів та обледеніння корабля – яскраве сонце і безвітряна погода нам показалась раєм. Матроси і старшини вільні від вахти виходили на верхню палубу, залазили на надбудови і з зацікавленістю роздивлялись навкруги. Моряки, які раніше тут служили на інших кораблях, з захватом розповідали про свої екіпажі, а також про розташування ближніх населених пунктів.
Сім’ї офіцерів і мічманів, які служили на кораблях, проживали в населеному пункті Тихоокеанський, що розташований в котловині між гір. Він знаходився на відстані 130 км від Владивостоку, 50 км – Находки та близько 7 км від бухти Абрек. Селище засноване в 1891 році. До листопаду 1963 року воно мало назву Промисловка і входило до Шкотовського району (центр містечко Шкотово) Приморського краю. З 1980 року це місто закритого типу і має назву Фокіно. В населеному пункті проживали також сім’ї військовослужбовців з атомних підводних човнів, що розміщувались в бухті Павловська і військові будівельники. Основними центрами розваг були базовий матроський клуб та кінотеатр. [7, 8].
Привітавши екіпаж з прибуттям до складу Тихоокеанського флоту всі гості роз’їхались. На пірсі лишились дружини та діти офіцерів і мічманів, вони з нетерпінням чекали дозволу на схід з корабля своїх чоловіків. Ближче до вечора командир дав дозвіл 2-й та 3-й змінам зійти на берег. До пірсу під’їхали військові вантажівки вкриті брезентом, в кузов посадили дітей, жінок і військових. Всі поїхали додому в Тихоокеанський.
Шановний читачу, мабуть, є необхідність дещо пояснити. Відповідно до організації корабельної служби весь екіпаж
446
поділяється на три зміни. Старшим зміни призначається офіцер допущений до самостійного управління кораблем. До складу зміни входять офіцери, мічмани, старшини і матроси допущені до управління своїм завідуванням. Першу зміну завжди очолює командир, сюди входять найбільш підготовлені фахівці: по любій тривозі саме вони займають головні місця у пультів і приладів по обслуговуванню зброї та військової техніки. При стоянці корабля в базі на берег можуть сходити дві зміни, а третя несе вахту і чергує до їх повернення. Найбільш складно в п’ятницю о 18-й годині, бо дві зміни офіцерів і мічманів сходять на берег на дві доби, повертаються вони тільки в понеділок на ранкове підняття прапору, а одна зміна забезпечує встановлену боєготовність корабля. Службовці строкової служби теж розписані по бойовим змінам і мають право на звільнення тільки в дні сходу на берег своєї зміни. Звільнення тоді відбувалось у вівторок і четвер з 18 до 24 години, в суботу з 14 до 24 години, в неділю з 10 до 24 години та з 14 до 24 години за бажанням моряків.
На час нашого прибуття в бухту Абрек там розміщувались: артилерійські крейсери “Дмитро Пожарський” і “Сенявін”; бригада великих протичовнових кораблів (ВПК), бригада ескадрених міноносців (ЕМ) та бригада сторожових (СКР) і малих протичовнових кораблів (МПК); плавуча майстерня. Всі вони стояли у своїх пірсів. Ці бетонні споруди витягнутими лініями врізалися в затоку. Вони забезпечували кораблі питною водою та електроенергією і давали їм можливість вільно виходити в море. Навпроти нас, кормою до пірсу, стояв артилерійський крейсер та три ВПК, а поряд ще два ВПК. Командир, штаб і політвідділ дивізії розміщувались на крейсері “Дмитро Пожарський”. Нас зарахували до бригади ВПК якою командував капітан I рангу Коростильов.
447
По розпорядженню командування дивізії всім членам екіпажу дали десять діб на відпочинок. Сімейні військові кожного дня спішили до своїх рідних, а моряки строкової служби мали можливість отримати звільнення, щоб піти в Тихоокеанський або на місцевий пляж. Мені більше подобалось ходити в сопки. Після такого тяжкого переходу хотілося просто походити по землі, притулитись щокою до деревця, посидіти на галявинці з зеленою травою. Командування комплектувало нас по кілька осіб, призначало старшого і ми бігли на берег. У нас склалась дружня четвірка: Володя Лук’янов, Коля Кірєєв, Ваня Кунст і я. Місця для відпочинку там просто чудові: скелі покриті чагарниками та невеликими деревами, по них ряснів дикий виноград, чистий пляж і море так і манили купатись. Ми дізнались, що море дуже багате на рибу і швидко навчились ловити крабів, морських їжачків і особливо креветок (чілімів). Креветок ловили відрами, варили на вогнищі і їли.
Часто з моряками на берег сходив і Антошка. Тут він лазив по деревам і так пристрастився до купання, що витягнути його з води без різних хитрощів було дуже складно. Тільки Антошка вередував хлопці підпливали до нього і давали рибину, яку самі зловили, той хватав її лапами, перевертався на спину і з’їдав. Іншу рибу тільки показували, ведмідь вибирався із води, тут йому чіпляли поводок і вели на корабель. Уже через кілька днів Антон Михайлович почав сам тікати з корабля. Він стежив за вахтовим біля трапу і тільки той десь відвертався – кидався на сходи і біг до чагарників.
Наш лагідний Антошка чомусь, просто незлюбив командира бригади. Стоїло тому ступити на трап, як ведмедя мов хтось підміняв. Він скалив зуби, ревів і якось трохи боком підступав до комбрига. Не знаю, може ведмідь відчув, що між командиром корабля, якого Антошка дуже
448
полюбляв, і командиром бригади не було єдності. Суперечки розпочались після того, як комбриг вивчаючи будову корабля виявив, що командир корабля поміняв його каюту на свою. Він своїм наказом виселив командира в належну йому каюту, а сам розмістився в бувшій командирській. Антошка, не розуміючи цих перемін, частенько заходив до каюти, як це він робив раніше, що дуже злило комбрига.
Відпочинок промайнув, мовби, один день. Ми розпочали підготовку до виходу в море для виконання стрільб. Перед виходом на корабель зайшли командир дивізії капітан I рангу Ховрін М.І., начальник політвідділу дивізії капітан I рангу Сорокін О.І.(майбутній начальник Головного ПУ РА і ВМФ, адмірал флоту), командир бригади, офіцери штабів та політвідділу. Всім хотілось своїми очима побачити стрільбу головним ракетним комплексом. Гості потіснили офіцерів корабля із своїх кают.
Море нас зустріло вітерцем з дощем, а потім штормом. Поки дійшли до полігону добренько в
