ЗНАЙОМСТВО
З ВОЄННО-МОРСЬКИМ ФЛОТОМ.
На під’їзді до Владивостоку по вагонах знову пішов якийсь гомін. Знову хлопці, мовби, подуріли: знімали з себе одяг і різали штани, сорочки та піджаки на дрібні полоси. Мені було шкода улюбленої вельветової куртки та й штани були ще добротні, тому я одразу відмовився від такої дурості. Декілька хлопців підтримали мене, ми стали триматись разом, щоб наш одяг не порізали інші.
Владивосток зустрів нас дощем і вітром. Поки призовників шикували, рахували та вели до флотського екіпажу всі замерзли. Полоси порізаного одягу спочатку розвівались на вітрі, а потім намокли і стали обкручувати тіла, як холодні гадюки. Люди, які зустрічались нам по дорозі, з подивом озирались і двигали плечима. Нас завели на територію флотського екіпажу, вишикували, звірили по списках. Нарешті група супроводу передала призовників до рук офіцерів і старшин флотського екіпажу. Це були професіонали. Підійшли нові командири та старшини, кожну з груп розвернули і бігом погнали до казарм. Наша група опинилась на другому поверсі. В казармі кожному із нас показали ліжко і дали команду на відпочинок.
В цей час до нас завітав рудоголовий старшина попрощатись. Звали його Саша. Від нього ми дізнались, що метрів за сто від казарми є гастроном, але поряд з парканом, що відділяв територію флотського екіпажу від цивільного життя, ходить патруль. Хлопці тут же згадали, що я не порвав свій одяг, зібрали гроші і відправили мене по горілку та закуску. Відмовитись було неможливо, хлопці це розцінили б як зраду. Пригинаючись та озираючись навкруги я підбіг до паркану, побачив там дірку і проліз на
372
другий бік, майже під ноги жіночці, яка йшла по дорозі. Вона наблизилась до мене і благаючи вимовила: “Тікай хлопче, там на вході до гастроному стоять патрульні, тебе заберуть і відправлять на гауптвахту”.
- Тітонько, купіть нам хліба, ковбаси та 3 пляшки горілки, бо ми промокли і голодні, – подаючи їй гроші та солдатський мішок благав я. Слова самі злетіли з мого язика. Жіночка взяла мішок та гроші, веліла знову повернутись на другий бік паркану і зачекати. Хвилини тягнулись довго та, дякувати Богу, жіночка все купила і принесла мені. Я їй подякував і ніким непомічений повернувся до казарми. Мене радісно зустріли, через вікно забрали мішок і швиденько розлили горілку в металеві кухлі. Саша промовив: “За флотську дружбу!” – Всі разом випили, закусили і вляглися в ліжко, по флотські – койка.
Ввечері нас добре нагодували в флотській їдальні, зводили в баню і відправили на відпочинок.
Після сніданку почались наші випробування. Групами молодих призовників заводили до радіокласу. Там мічман, натискаючи на радіоключ, давав послухати, як мелодійно звучать окремі букви і цифри. Зробив він це кілька разів. Тоді всі наділи радіонавушники, мічман передавав, а ми записували на аркуші паперу почуті звуки букв та цифр. Після цього мічман читав, а ми звіряли вірність почутого. Дивно, ми з Миколою Апаліковим пройшли випробування, а решта “авіаторів” ні. Гуртом ми попросили мічмана, щоб він ще раз дав можливість нашим товаришам вдруге спробувати. Він погодився, але хлопці знову не прийняли радіосигнали, які передавав мічман. Після такого випробування наша дружня група розпалась.
З ешелону призовників сформували дві роти по 150 осіб для підготовки радіотелеграфістів. Ми з Миколою попали в
373
їх число, але в різні роти. Інші хлопці були направлені на навчання радіомайстрами, хіміками, артилеристами, електриками, трюмними машиністами тощо.
ОСТРІВ РУСЬКИЙ. ШКОЛА РАДІОЗВ’ЯЗКУ.
Руський острів розташований в затоці Петра Великого в Японському морі, трохи південніше Владивостоку (найменша відстань між містом і островом – 800 м). Від півострова Муравйова-Амурського, де знаходяться основні будівлі міста, Руський острів відділяє пролив Босфор Східний. Із заходу острів омивають води Амурського заливу, а з півдня і сходу – Уссурійського. На південному-заході Руський відділений проливом Старка від ще одного острівного архіпелагу – острова Попова. Територія острова – 97,6 кв. км, довжина – близько 18 км, ширина – 13 км. На острові багато сопок і невеличких річечок. В береги острова врізаються кілька бухт, сама велика із них – бухта Новік. Довгим вузьким рукавом, що тягнеться з північного-заходу на південний-схід більше чим на 12 км, бухта є головною внутрішньою транспортною артерією острова Руський і ділить його на дві частини.
На початку XX століття на острові Руський були збудовані військові укріплення, які перетворили його у фортецю, яка надійно захищала Владивосток з моря. В роки Великої вітчизняної війни тисячі матросів і старшин пройшли підготовку на острові і успішно воювали проти німецько-фашистських загарбників. Довгий час острів був закритою територією, бо там знаходилось багато військових частин і укріплення Владивостоцької фортеці. Після війни острів став однією з крупних навчальних баз ВМФ СРСР. На час моєї служби там знаходились багато навчальних частин. Найбільш потужні з них: школа механіків, радіотехнічна школа, школа озброєння, школа зв’язку, школа мічманів. [1].
374
Саме на острові Руський знаходилась школа, де готували спеціалістів радіозв’язку для флоту. У військову частину 69268 нас доставив пасажирський катер (ПСК) 16 липня 1963 року. Призовників одразу повели в їдальню і добряче нагодували. Тут же розділили на взводи і повзводно повели в баню. Перед тим як зайти в баню кожного оглядали лікарі, обмірювали, зважували та попереджали: речі, які хто хочете залишити собі, завернути у папір, написати адресу і передати старшині роти – той сидів неподалік. Я загорнув штани, улюблену вельветову куртку, сорочку та берет і відправив все мамі в Сошників. Посилки відправлялись безкоштовно, як і вся пошта, бійців строкової служби.
Після лазні, в чому мама народила, ми підходили до старшин, а ті відповідно нашого зросту та ваги, видавали новеньку флотську форму. От що ми отримали:
- два робочих “плаття”, так на флоті називали штани і голанку (щось схоже на сорочку чи куртку), комплект такого одягу називався – роба, двоє трусів, кожані черевики та дві пари шкарпеток, білу і чорну безкозирки, дві стрічки з надписом “Тихоокеанський флот”, дві майки;
- форму №2 – чорні шерстяні штани і білу голанку з синім відворотом на плечі, три білі смуги по краю відвороту надавали йому вигляд морської хвилі, дві тільняшки та хромові черевики;
- форму №3 – чорні шерстяні штани, чорну шерстяну та байкову голанку і два гюйса до них (копія відвороту на білій голанці), дві пари шерстяних шкарпеток;
- форму №4 – бушлат і спеціальний комірець, щоб повністю закривав шию і груди та двоє підштаників. (При одяганні форми №4 черевики, безкозирка, штани, голанка і тільняшка брались з попередньої форми одягу);
- форму №5 – теплу тільняшку, чорну шинель, шапку і шерстяні рукавички.
375
До форми одягу нам додали погони, носовики, по метру білої тканини для підшивки підкомірчиків, білу та чорну котушки ниток, голки, брусок простого та два бруски туалетного мила. Форма №5 видавалась на 4 роки, решта одягу – на 2 роки за винятком: кожного року мінялось одне нове робоче плаття, а кожані черевики через 9 місяців.
Під команду заступника командира взводу старшини I статті Олександра Воробйова всі речі ми поклали в спеціальні брезентові валізи і понесли в казарму. Два дні поспіль, під керівництвом Олександра, ми підписували всі речі. Спочатку вирізали букви і цифри з лінолеуму та наклеїли їх на маленьку дощечку. Так створювався спеціальний трафарет-клеймо, де значилось: прізвище, ім’я та по-батькові, № воєнного білету. Клеймо вмочалось у білу фарбу і притискалося до одягу, в чітко встановленому місці. Такий підпис майже неможливо видалити. В коморі кожний з нас отримав нішу, поклав туди речі на зберігання і почепив бирку. З комори речі ніколи не пропадали, бо заходили туди тільки з дозволу і під наглядом старшини.
Вибач мене, читачу, якщо я втомив тебе довгим переліком форми одягу та процедурою її збереження. Це ще далеко не все, бо на кораблях ми отримували літній і зимовий спеціальний одяг. Зробив я це нарочито, бо зараз морякам Військово-Морських Сил України (ВМС) не видають і половини того, що отримували ми в далекі 60-ті роки XX століття. Моряків тоді поважали, любили і гордились ними, не те, що тепер...
Кожний день у нас розпочинався о 6-й ранку, а закінчувався о 22-й годині 30 хвилин. Саша Воробйов був спортивним хлопцем і з перших днів привчав нас до спорту. Після нічного сну він давав всім 10 хвилин отямитись, а потім ми бігом долали відстань довжиною в
376
один, два, а через місяць – 3 км. Незважаючи на погодні умови, форма одягу була незмінна: труси чи штани, голий торс. Після бігу коротенька фіззарядка і обов’язкове підтягування на турніках та бруссях. В умивальню ми заскакували розігріті і не відчували температури води. Потім прибирали в ротних приміщеннях і на подвір’ї та йшли до їдальні. Годували нас досита. З 9-ї до 11-ї години в радіокласах ми пізнавали ази радіозв’язку і радіотелеграфії. Після цього шикувались на плацу і учились марширувати. Обід завжди розпочинався о 13-й годині, а після обіду всі лягали в ліжко і відпочивали до 15-ї. Це була “адміральська година” – спали всі, від матроса до адмірала включно. Так велів статут ВМФ. З 15-ї до 18-ї години знову в класах, під керівництвом старшин змін (взвод ділився на 2 зміни), приймали на слух та передавали на спеціальних ключах радіосигнали. Знову робили вологе прибирання в приміщеннях і йшли вечеряти. Після вечері нам надавали близько двох годин вільних, їх використовував кожний за своєю потребою.
Саша Воробйов займався боротьбою самбо і охочих вів із собою до спортивної зали. З ним ми були майже рівні по росту і по вазі. Я став його постійним партнером. Доля звела мене з чудовою людиною, я з вдячністю згадую його науку до сьогодні. Там ми познайомились з Анатолієм Брусенковим. Він із Челябінську, закінчив політтехнологічний інститут за фахом турбініст, а тут навчався на радіомайстра. Толя був хорошим спортсменом і товаришем. На змаганнях в школі зв’язку Саша переміг у ваговій категорії до 68 кг, а я до 62 кг, це вивело нас на змагання навчального загону острова. На острові діяло кілька шкіл, де готували фахівців для кораблів флоту, вони об’єднувались у загін. Перемога на змаганнях загону подарувала нам можливість стати учасниками флотських
377
змагань. Там Саша став призером флоту, а я зайняв четверте місце, мені присвоїли 1-й розряд по боротьбі самбо.
В школі нам довелось пізнавати не тільки радіосправу, а й різні складнощі військової служби: прийняти присягу на вірність Батьківщині; вивчити та оволодіти особистою зброєю (карабін, автомат); стояти в караулі, охороняючи прапор військової частини та різні об’єкти; нести наряди по камбузу та роті; підніматись по тривогам та пересуватись похідним маршем до призначеного пункту; вести берегову оборону території школи від уявного ворога, який загрожував з моря; виконувати обов’язки патрульних ...
Навчання в школі не обійшлося без пригод. Напередодні дня Військово-Морського Флоту (остання неділя липня) на острів, в тому числі до нашої школи, мав прибути Головнокомандувач ВМФ адмірал флоту Радянського Союзу Горшков Сергій Герасимович. В роки ВВВ Горшков воював разом з нашим начальником школи капітаном I рангу Барботьком. Як не старалось керівництво школи підготувати новобранців до цієї зустрічі, та ми, явно, відрізнялись від інших курсантів. Перш за все, своїм виглядом. Ми не встигли відбілити в хлорці наші робочі плаття, вони зеленіли на фоні білих роб курсантів, які прослужили більше нас. По-друге, ми ще не навчились так дружньо крокувати і чітко вітатись з керівництвом. Необхідна виправка та злагодженість приходять згодом. Тому в день приїзду Головнокомандувача ВМФ нас вивели за їдальню до складів школи і веліли не виглядати звідти.
З гучномовців пролунала команда: “Струнко! Рівняння ліворуч!” – Грянув зустрічний марш у виконанні духового оркестру… Ми не стримались і прибігли до огорожі, щоб хоч здалеку побачити це дійство. В цю мить рука начальника їдальні схопила мене за комір, – Що, не
378
терпиться, хочеш побачити Головнокомандувача ВМФ?, – процідив крізь зуби мічман.
- Так, дуже хочу, – було моєю відповіддю.
- Тоді пішли зі мною, – не відпускаючи свою руку, мічман повів мене до приміщень їдальні, де готувалась їжа (на флоті це камбуз). Завів до м’ясного цеху, дав відерце, ганчірку, соду і додав, – Твоє завдання відчисти кахель від жиру та бруду. Погано зробиш, будеш у мене тиждень пізнавати цю науку. – Ми уже чули про крутий характер мічмана, заперечення не приймались.
Підкотивши штани і рукава роби, я став до роботи. В закритому приміщенні та ще й за роботою я нічого не чув. Раптом відкрились двері і в мене все похололо від страху – до цеху зайшов Головнокомандувач ВМФ, в дверях і проході стояли офіцери. На скільки міг я виструнчився, але чомусь адмірал флоту і офіцери засміялись. Тепер я розумію, що їх розвеселив мій зовнішній вигляд: штани підкочені, в руках ганчірка з содою і я стою струнко… Головнокомандувач ВМФ показався мені таким же низеньким як і я, але значно кремезнішим. Позолота погонів, адміральські нашивки та величезна кількість нагород, що вкривали його груди, вразили мене. Я завмер.
Тут із-за спин присутніх винирнув начальник їдальні і чітко доповів: “Товаришу Головнокомандувач ВМФ, помічник кока (повара) наводить порядок у м’ясному цеху”. – Горшков С.Г. знову глянув на мене. Наші погляди зустрілись, його очі світились добротою. Він розвернувся і вся свита пішла далі оглянути територію школи. Не встиг я отямитись, як мічман вирвав з моїх рук ганчірку та соду і грізно прошепотів мені в обличчя, – Мерщій тікай з їдальні, якщо ще раз попадеш на очі Головнокомандувачу ВМФ згною на гауптвахті!
379
Ноги самі принесли мене до хлопців, ті з подивом дивились на мій зовнішній вигляд, а дізнавшись про мою зустріч з Головнокомандувачем ВМФ довго сміялись та розпитували. Після від’їзду Горшкова С.Г нас стали більше затримувати на стройових заняттях та детальніше відпрацьовувати елементи стройової підготовки. Навіть у приміщенні роти нас, то вкладали спати, то раптово піднімали і заставляли одягатись, а ж поки ми не відпрацювали норматив – 40 секунд. Всі тренування проводились під керівництвом старшини роти – головного старшини Василенка. Офіцери роти в дії старшини майже не втручалися. Протяжний басок цього високого українського красеня інколи мені чується і зараз. Василенко та й інші старшини роти нас не ображали, тільки постійними тренуваннями та настирністю вони досягали бажаної мети. Незабаром нас було не відрізнити від інших курсантів.
Пригадую як одного разу ми повертались з міста Владивосток, де розвантажували капусту. На ПСК також зайшли обвішані металевими ночвами, каструлями, мисками, ложками іноземні матроси. Нас це дуже здивувало і ми почали розпитувати хто вони і чому з такими покупками? Командир взводу пояснив, що Радянський Союз продав Індонезії кілька надводних кораблів і допомагав у підготовці фахівців для їх обслуговування. На острові навчались індонезійські моряки, здебільшого в артилерійській школі та школі механіків. Жили вони бідно, тому скуповували і відправляли додому металеві вироби.
Поки було літо і осінь Олександр Воробйов частенько водив нас до лісу. Там ми збирали дикий виноград та відпочивали. Настала зима і з’явились нові випробування. Температура в казармі не перевищувала 10 градусів та це ще півбіди, бо найбільше нам дошкуляло ручне прання білизни
380
та її сушіння. Інколи, речі з сушарні пропадали, а їх пошук додавав зайвого клопоту, тому труси і тільняшки ми частенько сушили на собі.
Настав березень 1964 року, а з ним і екзамени в школі. Більшість курсантів отримала посвідчення радіотелеграфіста 3-го класу (приймали та передавали понад 75 радіознаків) і ждали відправки на кораблі. Саша Воробйов запропонував мені залишитися старшиною зміни в школі, та я відмовився і попросив, аби він допоміг мені попасти служити на бойовий корабель. Через кілька днів випускників школи вишикували і зачитали наказ командувача Тихоокеанського флоту. Відповідно до наказу 14 випускників направлялися на ракетний крейсер (РКР) “Варяг”. В команду щасливчиків увійшли: радіотелеграфісти – Апаліков Коля, Варанкін Петя, Кочак Вася, Кунст Ваня, Ситник Ігор, Сичов Валерій, Тарнавський Вадим, Удовенко Петро, Ющенков Юра; радіомайстер – Брусенков Толя; двоє спеціалістів таємного ультракороткохвильового зв’язку; двоє спеціалістів таємного буквопечатного зв’язку. Будівництво крейсера відбувалось у Ленінграді, саме туди ми й мали їхати. Перед відправкою нам видали проїзні документи на потяг та по 1-му карб. і 25 копійок добових. Супроводжуючим призначили старшину II статті.
Дорога до місця призначення тривала понад двох тижнів і рясніла багатьма пригодами та проблемами. До вокзалу нас доставив ПСК, а там військовий комендант посадив на потяг, що прямував до Москви. В плацкартному вагоні ми заплатили по карбованцю і отримали постіль. Мені дісталась поличка над Анатолієм Брусенковим, напроти мене влаштувався Коля Апаліков, а внизу наш супроводжуючий. Тільки потяг рушив, як хлопці в сусідньому купе відкрили пляшку горілки, яку
381
примудрились купити на вокзалі і запросили нас до себе. Випили і закусили тим, що видав нам завідувач їдальні на добовий сухий пайок. Після вечері Толя Брусенков, дивлячись нам в очі запитав: “Як будемо харчуватись в дорозі? На виданий 1 карб. ми не прохарчуємось, треба щось придумати”. – Всі загомоніли, але пропозицій не було. – Тоді ви побудьте тут, а ми, – він показав на мене і супроводжуючого ст.II ст., – сходимо до вагону-ресторану. – Так і зробили. Там, завідуючу та повара Анатолій запитав, – Скільки Ви візьмете грошей з команди 15 моряків, за дворазове харчування на добу.
- Мінімум по 3 крб. з кожного, – не роздумуючи відповіла завідуюча.
- Жіночко, якби у нас були такі гроші – то хлопці самі б вибрали, що у вас купити. Повторюю, нас група 15 осіб, щоденно ми маємо харчуватися два рази, щоб доїхати до місця призначення і виконати бойове завдання, – спокійно відповів Анатолій.
Жінки переглянулись і пішли радитись. За кілька хвилин вони повернулись і подали Анатолію денне меню ціною в один карбованець. Толя подякував жіночкам і уточнив о якій годині ми можемо завтра завітати на сніданок та вечерю. Він витягнув з своєї кишені гроші, заплатив за добове харчування і додав, – Всі питання щодо меню, терміну харчування та оплати будете вирішувати з старшиною II статті, він у нас за старшого.
Повернувшись до вагону Анатолій розповів хлопцям про домовленість щодо харчування і велів, щоб усі здали Валерію (ст. II ст.) залишки сухого пайку і по 10 крб. – Якщо чиїсь батьки живуть неподалік від залізничної колії то дайте телеграму, може вони зустрінуть нас і передадуть харчів, бо наш ресторанний пайок слабенький, – закінчив він.
382
В дорозі я написав хлопцям, дядьку Михайлу і Тоні в Магнітогорськ, матері, брату і Катерині, щоб вони очікували листа з нової військової частини. З усіма ними я підтримував постійний зв’язок. Дні тягнулись довго, та молодість брала своє. Ми ходили із вагону в вагон і виходили на кожній станції розім’яти кістки. Незабаром, нас уже впізнавали члени бригади потягу і багато пасажирів. Провідниці вагонів до нас ставились дуже добре і частенько підгодовували.
В місті Омськ нас зустрічали батько, мама і сестра Вані Кунста. 20 хвилин стоянки, просто промайнули. Потяг рушив, Ваня дістав із валіз гостинці і ми почали ласувати переданою їжею. Ваня Кунст походив із німців, які проживали на побережжі річки Волги. Під час ВВВ їх усіх виселили до Сибіру. Там він і проживав до призову на службу. Уже під час служби на кораблі ми станемо друзями. В Іркутську родичі передали валізу Тарнавському Вадиму.
У Свердловську (нині Єкатеринбург) нас очікувала велика несподіванка. Тільки потяг зупинився, як до вагону влетів підполковник і військовий патруль. Підполковник представився воєнним комендантом і тут же запитав: “Хто Апаліков і Ситник?” – хлопці відгукнулись. Комендант продовжив, – Ви їдете далі, на РКР “Варяг”, решта команди доїдете до залізничної станції “Буй” і зійдете з потягу. Там дочекаєтесь потягу “Москва – Мурманськ” і пересядете на нього. Ви направляєтесь служити у військову частину (в/ч) 51288. В комендатурі міста Мурманську вам повідомлять місце її розташування. Перевівши подих, комендант запитав, – Хто старший команди? – Валерій представився. Комендант простягнув йому нове розпорядження на відрядження і таке ж вручив Апалікову Миколі та додав, – Віддайте документи
383
Апалікову і Ситнікову, далі вони поїдуть самі, а ви з групою направляйтесь до Мурманську.
Потяг рушив і ми почали збирати свої речі. Разом з Анатолієм ми знову пішли до ресторану і розповіли про те, що все змінилось. Жіночка повернула нам залишки грошей і побажала щасливої дороги, а ми подякували їй. На станції “Буй”, тепло попрощавшись з провідницями ми вийшли з обжитого вагону. Приміщення станції було маленьким і холодним. Ми склали речі в куток, лишили там Васю Кочака (самий менший з нас, хлопець з Донеччини) і пішли до містечка. Зустрічні люди з подивом на нас озирались – їм було не зрозуміло, що тут роблять моряки.
Прогулюючись ми добренько замерзли і зайшли до будинку культури. Нас тут чекала приємна несподіванка. В будинку проходив навчальний збір культпрацівників. Жіночки та дівчата оточили нас і почали розпитувати чому саме сюди приїхали моряки. Тут Петя Варанкін (із Пермі) тоном, що не піддавався сумнівам, заявив: “Поряд із станцією буде розміщено морську флотилію, то ж ми приїхали, щоб розвідати місцевість і обжити її”. – Ми дружньо почали підтримувати розмову. Не знаю, чи дівчата не подали виду, чи дійсно повірили та бесіда продовжилась. Вони запросили нас на концерт, а потім до себе в готель. На вході до готелю нас зустрів охоронець і не пустив усередину. Та дівчата і не думали здаватись. Вони зайшли до своїх кімнат, відкрили вікно і спустили два простирадла. Підсаджуючи один одного, ми забрались до кімнати. Дівчата накрили стіл і почалась гулянка. Гулянка затягувалася, тоді Толя послав до Василя Юру Ющенкова (родом з Мордовії). Він знайшов Васю у касира. Жіночка-касир побачила одинокого
384
морячка, запросила до себе і нагодувала чим змогла. Обоє хлопців приєднались до нас.
Вранці ми пересіли на другий потяг і попрямували до Мурманська. Місто розташувалося на скелистому східному березі Кольської затоки Баренцового моря. Це саме велике в світі місто, що знаходиться за Північним полярним колом. До 1917 року воно мало назву Романов-на-Мурмані. На час нашого приїзду – це був один із величезних портів. [2].
В Мурманську нас, на жаль, ніхто не чекав, а на вулиці – мороз, сніг і вітер, полярна ніч тільки почала уступати свої права полярному дню. Але саме неприємне – військова комендатура гарнізону не знала, де знаходиться в/ч 51288 і направила нас до міста Сєвєроморськ. Місто знаходиться за 25 км на північний схід від Мурманська на берегах губ Варламова і Ваєнга. З 1896 року тут на березі річки Ваєнга було поселення з такою ж назвою. В 1946 році сюди з Полярного перемістився штаб Північного флоту і містечко стало швидко розбудовуватися. 18 квітня 1951 року поселення Ваєнга отримало новий статус і назву – місто Сєвєроморськ. Воно стало головною базою Північного флоту Радянського Союзу . [3].
Ми, ледве нашкребли по 40 копійок на білет. Автобус довіз нас до міста, але й там комендатура не знала де знаходиться необхідна нам військова частина. На дворі була темна ніч. Комендант подивився на нас і запропонував переспати в кімнатах тимчасово затриманих. Ми погодились, а він додав: “Якщо хочете зберегти своє здоров’я – то обов’язково одягніть підштаники (кальсони), Північ не жартує”. Ми прислухались до його поради.
Ранком нас напоїли чаєм і черговий порадив: “Їдьте на пірс і запитуйте офіцерів, може ваша військова частина
385
це якийсь новий корабель”. – Ми взяли свої речі і пішли на пірс, поклали речі до купи і почали розпитувати офіцерів, які поспішали на службу. Десь за півгодини нам посміхнулась доля. Бородатий капітан III рангу на наше запитання посміхнувся і відповів: “Як не знати, я сам там служу командиром електротехнічного дивізіону бойової частини 5 (Бч-5)”. Ми радісно оточили офіцера, а він попросив наші документи. Валерій простягнув розпорядження, офіцер прочитав і знову, посміхаючись промовив, – То ви нове поповнення Бч-4? – Ми закивали головами. – Тоді слухайте уважно, – продовжив капітан III рангу. – Зараз сядете на автобус, що їде до Мурманську, зійдете в Рості і підете до прохідної кораблебудівного заводу, там покажете свої документи і попросите зателефонувати черговому в/ч 51288. Білети на автобус Валерій купив за свої кошти. За годину ми прибули на прохідну заводу і з півгодини чекали, поки за нами прийшов представник військової частини.
- Головний старшина Гайдаржі Петро Григорович, – представився він. Потім узяв у Валерія наші документи і велів йти за ним. Ми підхопили свої валізи, що вже пообтягували нам руки, і поспішили за старшиною, постійно озираючись на кораблі, що проминали. Хвилин за 15-ть ми підійшли до трапу корабля майже повністю покритого чохлами з брезенту. Гайдаржі зупинився і, показуючи рукою на корабель, промовив, – Вітаю вас хлопці, відтепер ракетний крейсер (РКР) “Адмірал Фокін” стає вашим місцем служби і проживання. Я, – продовжив він, – являюсь старшиною команди радіотелеграфістів Бч-4 крейсера. Жити ви будете в кубрику №4, пішли розміщуватися. На кораблі саме був обід. Від запаху свіжозвареної їжі у нас аж запаморочилося у голові.
386
