ВИБІР ЖИТТЄВОЇ ПОЗИЦІЇ
В Челябінську мені довелось здійснити пересадку ще на один потяг і подолати понад 400 км. До Магнітогорську я добрався першого жовтня 1961 року. Мене зустріла Тамара Михайлівна. Ми швидко доїхали до вулиці Чапаєва. Мої родичі проживали в будинку №18, у 36 квартирі. Там я зустрівся з Борею і Толею та бабусею Ганною Кузьмівною. Вечором прийшов з роботи дядько Михайло та гості – сестри Тамари Михайлівни з доньками.
Пізніше Ганна Кузьмівна розповіла, що в Магнітогорськ її доставили силоміць ще в 1929 році. Під час колективізації у Поволжі, їх з чоловіком розкуркулили. Чоловіка засудили і відправили на Соловки, а її з 5-ма дітьми (два сини і три доньки) на будівництво Магнітогорського металургійного заводу. Вони довго жили в землянці і в бараку, але це їх не зламало. Всі діти отримали вищу освіту. Старший син став військовим. Другий – інженером. Дві доньки мали педагогічну освіту, одна медичну. Бабуся на життя не мала обіди. Її більше турбувало, що дві доньки ще в дитинстві захворіли. В однієї боліли кістки, що заважало їй вільно пересуватись. Друга – хворіла на сухоти. Більша частина родини Ганни Кузьмівни зібралася за столом. Дорослі розпочали співати, а діти пішли на вулицю. Боря, Толя, Катя і Рая показували мені місто. Вони молодші мене та це нам не заважало підтримувати добрі стосунки.
Будинок дядька розмішувався на перетині вулиці Чапаєва і проспекту Металургів. Ми вийшли на проспект. Це була широченна вулиця. Мене здивувало те, що по середині проспекту росли молоді дерева, стояли лавочки, кіоски. Там гуляло багато людей. По проспекту ми дійшли
321
до великого мосту, що перетинав річку Урал. Тоді пішли у зворотному напряму і через кілька кілометрів зупинились поряд з примітною будівлею Магнітогорського гірничо-металургійного інституту. Місто, яке має чудову історію, мені сподобалось. Гору Магнітну люди відкрили ще в давні часи. Уже в 1743 році неподалік від гори створюється фортеця Магнітна, а в 1759 році розпочали добувати руду і плавити залізо. За рішенням радянського уряду в січні 1929 року тут розпочали будівництво металургійного заводу. 30 липня того ж року до Магнітогорську прибув перший потяг. Цей день вважається днем заснування міста. [1].
За своїм розташуванням Магнітогорськ особливе місто. Воно знаходиться у підніжжя гори Магнітної на Східному схилі Південного Уралу. Його будівлі, одночасно вистроїлись на двох берегах річки Урал (Яік). Саме по річці проходить лінія розподілу Європи і Азії. Тому всі люди, які проживають на правому березі Уралу це європейці, а ті, хто на лівому – азіати. За часів радянської влади місто набуло значення центру металургії СРСР.
Під час Великої вітчизняної війни до Магнітогорську було евакуйовано понад 30 великих заводів з України та Західних областей Росії. Це збільшило потужність міста. Під кінець війни тут виплавлялося більше 80% сталі всієї країни. Вона йшла на будівництво танків, артилерійських установок тощо. Тут розміщувався самий потужний металургійний комбінат, кілька агломераційних фабрик, понад десяти коксових батарей, великі доменні печі, прокатні стани… Всі вони побудовані на лівому березі Уралу. Поряд з ними проходила трамвайна колія. Назви зупинок відповідали назвам мартенівських і доменних печей, коксових батарей, прокатних станів. Протяжність міста з Півночі на Південь понад 27 км, а з Сходу на
322
Захід – 22 км. Під час мого перебування в Магнітогорську там проживало більше 300 тисяч людей.[2].
Одночасно Магнітогорськ, як центр металургії, був одним із самих екологічно забруднених міст країни. Особливо це відчувалось якщо вітер дув з лівого на правий берег Уралу. В такі дні ходити по місту в білій сорочці було неможливо. Вже через кілька годин вона ставала сірою від викидів з багатьох труб, що диміли над містом.
На другий день Тамара Михайлівна повела мене до Магнітогорського гірничо-металургійного інституту. Вона працювала в міському тубдиспансері головним рентгенологом і мала багато знайомих. Там проректор по навчальній роботі подивився на мій атестат і попросив паспорт. Я відповів, що в мене його немає бо село не паспортизоване. Проректор уважно вислухав і відправив нас до металургійного технікуму. В навчальній частині нас уже чекали. Подивились атестат і дали аркуш паперу, щоб я написав заяву про вступ до технікуму. Атестат і заяву забрала якась жіночка і сказала, щоб я завтра перед заняттями прибув до неї, вона відведе мене до навчальної групи. Ранком я попрямував до технікуму (йти було близько). Жіночка мене уже чекала і попросила паспорт. Прийшлось сказати, що у мене його немає і чому. Вона подивилась на мене і кудись пішла. Швидко повернулась, віддала мені атестат і, зніяковіло, додала: “Без паспорту ми не можемо Вас зарахувати на навчання. Раджу піти до Технічного училища №4 або №6. Туди приймають тільки з середньою освітою, цей рік там недобір слухачів, може пощастить. ТУ №4 зовсім поруч” – і показала куди мені йти.
До Технічного училища №4 я дійшов швидко. Красиве двоповерхове приміщення одразу сподобалось мені. Я зайшов усередину, підійшов до дошки об’яв і став читати,
323
яким спеціальностям тут навчають. Мою увагу привернула спеціальність – монтажник висотник, вона манила мене після перегляду кінофільму “Висота”. Рішення прийшло саме, та тут за моєю спиною почулося: “Юначе, Ви вибрали свою долю? Ким хочете бути?”
Я повернувся на голос. Поруч стояв стрункий білолиций молодий чоловік і дружелюбно дивився на мене. Його русий чуб та привітна посмішка приваблювали. “Так, хочу бути монтажником висотником” – рішуче відповів я.
Мабуть, моя російська мова була такою, що незнайомець посміхнувся і радісно вигукнув: ”Земляче, Ви з якої області приїхали до Магнітогорську!”
- З Київської, – пролунало рідною мовою.
- Я з Харківщини. Ідіть до мене в групу, будете машиністом автокрану, – вів далі незнайомець.
- Ні, хочу бути монтажником висотником, – вперся я.
- Молодий ти ще і не розумієш де тобі буде краще, – сказав він. - Це тільки в кіно там красиво, а насправді вітер, сніг, дощ та інші погодні умови скоро змінять твоє рішення.
Непомітно незнайомець підвів мене до кабінету, відкрив двері і ми зайшли туди. – Це мій кабінет. Звати мене Іван Павлович Мацко. А тебе як звати, величати? – з посмішкою додав він. Я назвався і на його прохання розповів про себе, про маму і брата. В свою чергу Іван Павлович повідав, що він старший лейтенант запасу. В 1960 році він попав під скорочення збройних сил на 1млн. 200 тис. осіб. Військова частина, де він служив, розміщувалась у Магнітогорську, тому тут і залишився працювати викладачем автосправи і керівником групи автокранівників у ТУ. Він одружений і має маленьку доньку.
324
Довірлива розмова зблизила нас. Я дав згоду піти в групу автокранівників, але повідомив, що у мене немає паспорта. Іван Павлович посміхнувся, і притиснувши палець до своїх губ, відповів: “Більше нікому про це не кажи, ми зробимо так, що ти паспорт отримаєш тут”. – Він повів мене до навчальної частини. Наша поява оживила жінок, які там працювали, було видно – вони поважали Івана Павловича. Жінки все оформили. Він відвів мене до навчальної групи, представив і додав, – Бажаю успіхів, Петре.
До дядькової квартири я повернувся пізненько і розповів про свої пригоди та рішення навчатись у ТУ. Моє рішення підтримали всі за винятком дядька Михайла. Він вперто наполягав, щоб я йшов працювати до них в управління. Тільки тепер я дізнався, що ще в 1958 році дядько Михайло порвав сухожилля на правій руці і йому зроби операцію. Зовні рука заросла, та травма позбавила його можливості працювати у мартена. Дядько пішов навчатись і став машиністом багатоківшевого екскаватора. Тепер він добував гірську породу і хотів, щоб я пішов до нього помічником. Завдяки зусиллям Тамари Михайлівни та бабусі Ганни Кузьмівни я лишився навчатися в ТУ.
НАВЧАННЯ В ТЕХНІЧНОМУ УЧИЛИЩІ.
В навчальній групі автокранівників я виявився самим молодшим. Мене здивувало, що в групі навчались три старших лейтенанти запасу: моряк – Володимир Гафаров, пілот реактивного літака – Борис Рева, піхотинець – Юрій Гайдаржі. Всі вони були одружені і мали маленьких діток. Юрій був найбільш фізично розвиненою людиною не тільки в групі, але і в училищі. Незважаючи на свою статуру, він завжди був у центрі училищних подій. Хлопці прийняли до свого колективу “хохла”, навіть частенько опікувались мною. Юрій Гайдаржі забрав мене до спортивної секції і навчав азам вільної боротьби. Сам він був майстром спорту.
325
В жовтні я отримав свою першу стипендію – 23 крб., приніс і показав Тамарі Михайлівні. Вона посміхнулась і лагідно послала мене купити черевики, бо мої геть стоптались. У магазині дівчата підібрали мені досить охайні черевики і тапочки для занять фізичними вправами (на той час я уже займався в секції боротьби, боксу і парашутного спорту). Додому я повернувся дуже радісний та мій чудовий настрій, на жаль, зіпсував дядько. Він почав дорікати, що я живу в них, а гроші не віддав йому. Нас примирила Тамара Михайлівна. Вона сказала, що це було її рішення. Дядько запропонував поїхати до нього на дачу, куди ми їздили щосуботи. Це не була дача в сьогоднішньому розумінні. В заміському садовому кооперативі дядько мав 6 сотих землі. Там росла смородина, аґрус, сливи, яблуні, а по між ними петрушка, окріп, капуста. Замість будиночку стояла будочка для переодягання та інвентарю.
На другий день я попросив Івана Павловича, щоб він допоміг мені поселитися в гуртожитку училища. Той з розумінням поставився до мого прохання. Через годину він зайшов до навчальної групи, покликав мене і повів до гуртожитку. Мене поселили в кімнату де мешкали Коля Федосєєв з нашої групи та ще один хлопець із групи машиністів баштових кранів. Кімната була невеличка, але досить комфортна. Мені виділили ліжко, тумбочку, полички в шафі. Завідуюча ознайомила мене з правилами проживання в гуртожитку. Моє рішення про переселення в гуртожиток Боря і Толя зустріли зі сльозами на очах, а дядько з задоволенням. Тамара Михайлівна підтримала і наказала щотижня приходити до них, розповідати про хід навчання і життя в гуртожитку.
Навчання мені давалось досить легко, тільки тривожило питання з паспортом. Одного дня Іван Павлович запросив мене до себе в кабінет і запитав: “Петре, твій батько загинув
326
на війні?” Я ствердно хитнув головою. – Щоб тебе не вигнали з училища необхідно негайно відмовитись від стипендії і перейти на державну форму забезпечення навчання, – вів далі мій наставник. Під диктовку Івана Павловича я написав заяву, а вже через день був наказ директора училища. З того дня я став тричі на день харчуватись в училищній їдальні. Мене переодягнули в спеціальну форму: чорного кольору черевики, штани, сорочка, шапка, бушлат, шинель. Одежа мені сподобалась і головне, що це було зроблено вчасно. Розпочалась зима. Вечором я завітав до дядька. Всі радісно мене зустріли, а Боря і Толя стали приміряти на себе шинель та шапку.
Події, що розгортались в училищі показали – рішення Івана Павловича перевести мене на державну форму забезпечення навчання було своєчасним. Через декілька днів до училища прибула комісія із управління професійно-технічної освіти міста. Вона виявила трьох студентів, які були зараховані на навчання без паспортів. Один із них отримував стипендію. Хлопця тут же відрахували, він мав повернути державі витрачені на навчання кошти. Мене і Колю Федосєєва вигнати було неможливо, забороняв закон – ми сироти війни. Комісія оштрафувала директора училища та Івана Павловича на 100 крб., і встановила нам двотижневий термін для отримання паспорту.
Ми з Миколою дуже хвилювалися за нашого спасителя. Іван Павлович сам завітав до групи і з посмішкою сказав: “Швиденько йдіть фотографуйтесь та біжіть до паспортного столу отримувати паспорт”. – Ми почали бурмотіти, що колись віддамо йому ці кляті 100 кар.. У відповідь пролунало, – Хлопці, про що мова? Це державні гроші, не хвилюйтесь. Краще пообіцяйте нам, – він рукою обвів студентів групи, – що будете добре навчатись. – Ми закивали головами і стали щось говорити. Іван Павлович
327
обняв нас за плечі, підвів до дверей і лагідно мовив, – Та біжіть уже, цю проблему потрібно швиденько вирішити.
В паспортному столі, нас прийняв майор міліції. Без всяких розмов він забрав документи у Миколи (свідоцтво про народження, фото, довідку з училища та автобіографію) і відправив його. Потім майор подивився на мої документи і сказав: “Тобі видам паспорт після того, як зміниш у своєму прізвищі першу і останню букви. Будеш Вдовенков. Відчуваєш як звучить?”
- З цим прізвищем мій батько захищав Батьківщину і загинув на війні. Я ніколи не зраджу його, – запально відповів я на його пропозицію.
- Майор зиркнув на мене і гримнув, – іди думай!
На другий день майор зустрів мене розлючено і вигнав з кабінету. На третій день сталось теж саме. Мені нічого не лишалось, як піти до Тамари Михайлівни. Вона вислухала, швиденько одяглась і ми поїхали до паспортного столу. Дядина зайшла до майора сама. Їхньої розмови я не чув, але через два дні, 27 листопада 1961 року мені вручили новенький паспорт. Так я став повноправним громадянином величезної і могутньої держави – Союз Радянських Соціалістичних Республік. Паспорт виданий мені був дієвим в любому куточку багатонаціональної країни.
Своєю радістю я поділився з мамою і навіть записав у щоденник. Ця звичка в мене була ще з школи. В щоденнику були нотатки на побачене та пережите мною. Правда, не все. Там нічого не було написано, як ми з хлопцями вечорами ходили на залізничну станцію розвантажувати вагони. Заробіток був не досить великий, але інколи ми приносили з собою добавку до столу. Так, розвантажуючи вагон з цукром, ми тихенько розривали один з мішків і насипали цукор собі в штани. Ноги ставали товстими і
328
неповороткими. Треба було тихенько дійти в назначене місце, зняти чоботи і висипати цукор. Кілька таких ходок давали нам можливість вечорами пити чай.
Перед новим 1962 роком почалась перша сесія. Вона закінчилась для мене на “відмінно”. Розклад занять в училищі був складений таким чином, що після здачі екзаменів слухачі груп йшли на канікули по-черзі. Наші канікули припали на кінець лютого. Порадуватись своїми успіхами мені не довелось. В ніч на 12 січня швидка допомога забрала мене до лікарні, а там зробили операцію з видалення апендициту. Були якісь ускладнення і операція затягнулась понад 2-ї години. Не знаю яку робили анестезію, але я бачив, що лікарі роблять і відчував сильну біль. В одну із таких хвилин я підвів голову, зубами розірвав простирадло, що висіло перед моїм обличчям і став кричати. Одна із медсестер сильно заломила мої руки назад і біль стала нестерпною. Матюки самі вилітали з моїх уст. Жінка хірург зупинила операцію, схилилась наді мною і грізно мовила: “Чого волаєш, жити хочеш то мовчи!”
Я попросив хірурга, щоб медсестра не заламувала мені руки бо живіт натягувався і не було змоги терпіти. Лікар дала вказівки персоналу. Мої руки відпустили, губи помочили водою, дали дихнути через маску і операція продовжилась. Після операції мене відвезли в палату. Там стояло чотири ліжка понад стінами і одне посередині кімнати. Саме це ліжко дісталось мені. Ранком один із чоловіків всіх заставив вийти з палати, відкрив вікно і двері для провітрювання. Я не міг ще встати і лишився лежати в ліжку на протягу. Так було і в обід, і ввечері. На другий день я підвівся, щоб сходити в туалет, але мені стало так погано, що я втратив свідомість. Прибігла лікар, общупала мій живіт і заборонила вставати. На ранок третього дня в мене піднялась температура до 40 градусів. Збіглись лікарі. Вони
329
не могли зрозуміти, що сталося. Тут один із чоловіків, ліжко якого було поруч з моїм, сказав: “Може він простудився від нашого провітрювання кімнати?”
Мене поклали на качалку, повезли на рентген і виявили двостороннє запалення легенів. Керівник відділку почав кричати на мою лікарку… Мене перевели в другу палату і почали через кожні 4-ри години колоти уколи. Замість 7 днів я пролежав у лікарні три тижні і схуд на 7 кг. Тільки за добу до виписки мене провідав дядько Михайло. Вони не знали, що зі мною сталося.
Моє повернення до гуртожитку, а вірніше мій зовнішній вигляд налякав хлопців і, особливо, Івана Павловича. Він повів мене до їдальні і про щось пошептався з поварами. Після цього вони стали мене підкормлювати додатковими порціями. За кілька днів я трохи відійшов від хвороби і став набирати вагу. З 20 лютого у нас почались канікули. Іван Павлович запропонував мені поїхати в санаторій трудових резервів, але я так скучив за домашніми, що не міг втриматись і вимолив у нього дозвіл поїхати на Україну.
До Києва потяг доставив мене 23 лютого 1962 року. Поки добрався до Борисполя – настав вечір. Водій автобуса зупинив мені перед поворотом на Переяслав-Хмельницький. На зупинці стояло кілька чоловіків із Старого. Ми стали очікувати попутне авто. На вулиці хоч і була відлига, але мої ноги стали мерзнути, що заставляло підплигувати та швидко ходити кругами. Нас підібрала вантажівка, що прямувало до цукрового заводу. В кузові автомашини вчитель Шереверя Олександр Констянтинович покликав мене: “Петре, іди сюди бо замерзнеш!” – Він розстебнув кожуха, я сів поруч і притиснувся до нього. Дорогою він розпитував, а я розповідав про своє життя після закінчення навчання в
330
школі. В теплі, за розмовами ми не відчули, як проїхали понад 30 км і зупинились поряд з цукровим заводом.
Тепло розпрощавшись з вчителем Олександром Констянтиновичем, я попрямував до Сошникова. Дорога проходила повз школу. Там світились вікна, лунала музика та сміх учнів. Мене помітили хлопці і прибігли назустріч, розговорились. Василь Шолудько спитав: “Покликати Катерину? Вона там ведуча вечору”. Не чекаючи моєї відповіді, він побіг у приміщення школи. Через кілька хвилин почувся голос Каті: “Петре, невже ти приїхав?”
- Приїхав, спускайся сюди, – відповів я. Про мої канікули і поїздку до Сошникова ніхто не знав. Наша зустріч була радісною, але короткою. Вона мала йти продовжувати вести вечір присвячений Дню Радянської армії і Військово-Морського флоту, тому тільки трошки провела мене. Дорогою ми домовились, що завтра зустрінемось у сошниківському клубі.
Поки я дійшов до Обірок – вже була ніч. Ще на стежці, що вела з Підгайців на Обірки, мене зустрів Шарик. Як він впізнав мене не знаю. Шарик летів як вихор і, ледь не збив мене з ніг. З його гортані вилітали радісні, пронизливі звуки. Він плигав, лизав мені руки, лягав на землю і лапами обхоплював мої ноги. Свою радість пес виказував нестримно. Зустріч з вірним другом мене так розчулила, що ми сіли на стежку, він заліз мені на руки, як це робив раніше, і обоє раділи. Уже в дворі нас зустрів кіт. Потап Потапович одразу заплигнув мені на груди, перебрався на плечі і став наспівувати свої пісні та тертись об мою шию.
Мати мене не чекала. Вона радісно відкрила двері, але її голос чомусь тремтів. Зайшовши в хату я помітив чоловіка, який лежав на моєму ліжку. Мати почала накривати на стіл і тихенько, ніби виправдуючись, пояснювала, що прийняла
331
Федора, бо їй самій трудно. Він із Старого. З дружиною розвівся. Ми сіли за стіл і тут стало зрозуміло – Федір любить випити. Я нічого не сказав матері, але мені чомусь стало боляче і сумно.
Ранком я обійшов подвір’я, зайшов до сараю. Як не дивно, та на мій оклик корова повернула голову і лизнула мої руки своїм язиком. Сльози самі покотились із моїх очей. На мої легенькі дотики Лялька витягувала шию до мене. Так вона робила з дитинства. Своєю поведінкою вона показувала, що впізнала мене і їй була приємна моя ласка. Обходячи двір та будівлі, я не знайшов велосипеда. Трохи пізніше мати розповіла, що продала не тільки велосипед, а й мою улюблену гармошку, бо не було коштів на життя. Мої очі самі помітили відсутність дров. Мати крізь сльози повідомила, що із-за інвалідності вона не ходить на роботу і їй не дають підводи, щоб їх привезти.
Чомусь день тягнувся дуже довго. Під вечір я пішов до Гриші, разом ми зайшли до Івана та Миколи Сови і гуртом пішли до клубу. Хлопці радісно нас зустріли, а Катерини не було. Настрій був зіпсований і я пішов додому. Моє швидке повернення матір здивувало, але зайвих запитань ніхто не задавав. Вранці я уже був на колгоспному подвір’ї. Бригадир, дядько Єлисей, зустрів мене привітно, вислухав, покликав Івана Мележика (по-сільському Сахронів) і велів йому запрягти в сани пару коней та їхати зі мною. В той день ми з Іваном привезли чималеньку купу дров.
Вечором до нашої хати завітали два Петри: Олишевець і Кирпа. Разом ми пішли до клубу. Подивились кіно. Танцювали з дівчатами, але Катерини не було. Вона з’явилась тільки в суботу. Ми разом дивились кіно і перешіптувались. Мене цікавило, чому вона не прийшла, як обіцяла. Наша розмова закінчилась тим, що після кіно
332
Катерина танцювала з Іваном Макаренком, потім сіла до нього на мотоцикл і поїхала додому, а я провів додому Галю Чубу. В неділю ми знову зустрілись у клубі. Вона вела себе так, ніби нічого не сталось. Ми разом пішли додому. Говорили про різне, але не про нас. Прощаючись вона повідомила, що вони з Олишевець Катею Федорівною живуть у шкільному гуртожитку, тому наша зустріч відбудеться тільки в середу. В назначений термін її не було.
У той вечір я став винуватцем бійки між солдатами, які постійно їздили з полігону до нас у клуб, та сільськими хлопцями. Солдат привезла машина. Вони гуртом зайшли до клубу, побачили мене в чорній шинелі і прийняли за моряка. Мені б сказати, що я ще тільки збираюсь йти служити, але їх обійми та рукопотискання тішили мене. Та один із солдат все-таки додивився, що на шинелі відсутні пагони, а на шапці немає зірки. Не встиг я й оком моргнути, як його рука приклеїлась до мого вуха. Я йому відповів тим же. В бійку кинулись інші солдати та сільські хлопці. Наших було більше, вони хватали солдат, лупцювали їх і кидали в кузов автомашини…Бійки між солдатами і сільськими хлопцями спалахували частенько, бо солдати вели себе зверхньо і нахабно. Мабуть, у сільських хлопців і чоловіків терпець увірвався. Всі вгамувались лише після від’їзду автомашини з солдатами. З тих пір вони приїздили тільки з офіцером.
Канікули бігли швидко, щоб не запізнитися на
