Последний визит: 2024-02-17 16:36:01
Сейчас не в сети

МОИ ПОСЛЕДНИЕ КНИГИ:

Новые комментарии

Под влиянием положительных эмоций, вызванных прочтением книги П.И.Удовенко ныне известная украинская поэтесса М.А.Фомина написала в качестве рецензии нижеприведенные стихи:

“Родинна історія” – книга шедеврів,
Читаєш і бачиш життя проминуле.
Усе оживає – стає незабулим,
Рукою торкає оголених нервів.

Вона співчутливі посіяла зерна,
Незнане, небачене стало почулим.
“Родинна історія” – книга шедеврів,
Читаєш і бачиш життя проминуле.

І війни, і голод – народе стражденний,
З тих років твоїм оптимізмом війнуло,
Бо пам’ять живе – незатягнута мулом –
В ній – сутність і велич, і магія, й кревність.
“Родинна історія” – книга шедеврів.

***

Пройшли роки. Минуле не забути,
Воно приходить в спогади і сни,
Ворушить чари – трепети весни,
Підводне царство й подих м’яти-рути.

Морів і океанів гомін чути
Не наяву – у відгуках луни.
Пройшли роки. Минуле не забути,
Воно приходить в спогади і сни.

Були в нім шторми, радість і осмута,
І мамині мудрини сивини,
Йому тепер не відшукать ціни,
Бо все це довелося осягнути.
Пройшли роки. Минуле не забути.

После прочтения книги были написаны стихи, помещенные в Инете:
http://vladvasgon.avtor.me/note/60746

"Родинна історія" очень полезна для подрастающего поколения, как "зеркало истории" одного из уголков Украины!
Спасибо автору за отражение фактов в Инете!
http://vladvasgon.avtor.me/note/60
Написал(а): vladvasgon
2018-06-27 | Произведения
Запись: РОДИННА ІСТОРІЯ
Необыкновенно интересный биографическеий очерк о жизни Человека
- Моряка, историка, Патриота, дополняющий текст предыдущей "Родиной історії". Такие книги достойны включения в учебную программу средней школы для воспитания Патриотизмв у подрастающего поколения! Доволен прочтением книг и знакомству с автором: http://vladvasgon.avtor.me/note/60746
Написал(а): vladvasgon
2018-06-19 | Произведения
Запись: ФЛОТ В МОЕЙ ЖИЗНИ


Avtor Adsens
Индексация сайта

РОДИННА ІСТОРІЯ. ЗУСТРІЧ З ЮНІСТЮ.

ЗУСТРІЧ З ЮНІСТЮ.


Першого вересня 1958 року після довгих роздумів мама відправила мене навчатись до восьмого класу Старинської середньої школи. Чому роздумів? Мати дуже хотіла, щоб я поїхав навчатися до Ржищівського плодоовочевого технікуму на садівника. Туди зараховували студентів, які мали направлення на навчання від колгоспу, з гарантією трудовлаштування після захисту диплома. Мати кілька разів ходила за довідкою до голови колгоспу, але їй відмовили.

За літо я трішки змужнів. Мій зріст сягав 165 см, а вага 67 кг. Родичі пророчили, що я виросту, як дід, але помилились. До Старинської школи пішли навчатись мої однокласники: Олишевець Петро Юхимович, Соболь Семен Олексійович, Чернявський Гриша Семенович, Штефан Олексій Юхимович, Штефан Микола Олексійович, Озерова Галя Василівна, Тригуб Марія Антонівна, Соловей Галя Григорівна, Симоненко Віра Іванівна. Від нашої хати до шкільного подвір’я було близько 6 км, а дівчата і хлопці жили ще далі від мене. Кожного дня і в любу погоду ми йшли до школи.

У школі створили два 8-х класи. 8-а – із старинських школярів і 8-б – до якого увійшли діти із сіл Сошників, Кальне, Рудяків, Головки (Мирне), Олександрівка (Васильки). В нашому інтернаціональному класі було 33 учні. Ми швидко перезнайомились і здружились. Успіхи в навчанні нашого класу нічим не відрізнялись від оцінок наших однокласників із 8-а. Однак, про себе цього сказати не можу. Спочатку я навчався без трійок, згодом частенько отримував задовільні оцінки по предметах, що раніше


285

давались мені без натуги. Вісім класів я закінчив з трійками з російської і німецької мови та алгебри.

Вечорами хлопці з дівчатами збирались на гулянки біля подвір’я Тригуб Марії Антонівни. Батьки Марії цього не хотіли і часто не випускали її до гурту, тоді й інші дівчата йшли по домівках. Хтось з старших парубків розповів нам про старинний український звичай – якщо батьки не випускали дівчину на гулянку – то хлопці вночі знімали їхні ворота, або хвіртку і кудись заносили. Ми не проминули це використати. Одного вечора – я, Гриша, Микола, Олексій та Іван Сова зняли з петель нові ворота Тригуб Антона, віднесли до Тригуб Пріськи (матері Марії Сергіївни) у двір і затягли на копицю сіна. Тільки почали ворота там влаштовувати, як з хати хтось вийшов і ми розбіглись хто куди. Гриша з Іваном побігли в напрямку своїх хат, а мене понесло разом з Миколою і Олексієм. Ми зайшов до Олексія в хату, трохи посиділи, зіграли в карти. Треба було повертатись додому. На дорозі мене зустріли перелякані тітка Пріська та дві Марії – Сергіївна і Давидівна. Вони наперебій стали розповідати, що хтось затягнув чужі ворота на копицю сіна, а вони з неї впали з таким гуркотом, що перелякали жінку і дівчат. Мені довелось брехати, мов, ми гуляли в карти у Олексія і нічого не чули.

Нічна зустріч спасла мене від великих неприємностей. Тригуб Антон ранком побачив відсутність воріт і підняв ґвалт. Він та його сини – Федір і Іван побігли по сусідах шукати ворота та винуватців. Тітка Пріська розказала їм про нічну пригоду і зустріч зі мною, а батько Олексія підтвердив, що ми були в них і до цієї події не мали відношення. Дядько Антон запідозрив Гришу Чернявського і, мабуть, з пів року стежив за ним. Він, навіть Марію став випроводжати на вулицю, але ми перестали туди ходити.

286

Літо 1959 року промайнуло за роботою в колгоспі і вечірніми походеньками до клубу. Моїми незмінними друзями були Петро Олишевець і Гриша Чернявський. Ми часто прибігали один до одного, а вечорами зустрічались у клубі, де дивились кіно і танцювали. Одного разу, після чергового танцю з Олишевець Катею Єлисеївною, я пішов проводжати її додому. Вона була на рік молодша мене і тільки закінчила Сошниківську школу. Жила Катя з мамою і бабусею. Нічого особливого у ній не було, та мені вона подобалась. Ми разом дійшли до клуні сусідки Каті, трошки постояли і розійшлися. Після цієї зустрічі мене просто тягнуло до клубу.

Перед вечірньою гулянкою мені доводилось збігати нарвати кропиви, якоїсь зелені для свині, кролів і накосити трави корові. Всю живність треба було нагодувати, корову подоїти, курей і качок закрити в сараї. Це завдання, майже повністю лягло на мої плечі після того, як брат Іван став спочатку помічником кіномеханіка, а згодом кіномеханіком у селі Старе. Мати трудилась на ланці, в колгоспі. Вона приходила додому пізно і сильно стомлена. На нашому подвір’ї ще бігали собака Шарик і кіт Потап Потапович. Це я його приніс додому малесеньким і так назвав. Кіт виріс великим і на диво розумним. Він завжди приходив і чекав, поки видоять корову і дадуть йому свіженького молочка. Він проводжав мене на гулянку аж до канави, а потім зустрічав. При зустрічі, Потап Потапович заплигував мені на руки, залазив на плече і так ми йшли до хати.

На одне із сільських свят, Іван доручив мені на вході до клубу продавати білети в кіно і пропускати у приміщення людей - він підміняв сошниківського кіномеханіка Поладька Івана Парфеновича. Кіно розпочалось, а я вийшов на подвір’я клубу і побачив, що мій товариш - Бугай Іван Григорович стоїть і витирає кров з обличчя. На моє

287

запитання: “Хто це зробив?” – Іван показав на гурт хлопців, які стояли поряд. Вони були старші мене. Не роздумуючи, я підлетів до них із словами, - Ви навіщо побили Івана!?

Хлопці мовчки обступили мене. Тільки тепер мої очі побачили сільського задираку Василя Чиколая, німого Кирила, Івана Клочка та Михайла, який тільки засватав Мотрю, дочку Петра Андрійовича Коломійця з Підгайців. Не встиг я отямитись, як Михайло вліпив мені кулаком в шию, а Василь замахнувся ножем. Тут хтось з дівчат, які все бачили, закричав, - Петре, тікай!

Не знаю як, та мені повезло вислизнути з їхнього кільця. Ноги самі понесли мене до кінобудки, та мій брат закрив її на защіпку. Розум підказав – біжи до паркану, переліз через нього та тікай додому. Бігав я добре, але в момент перетину паркану, мене схопив Василь і вдарив ножем. Ніж пробив ліву ногу вище коліна. Коли я впав на другу сторону паркану - там уже був Михайло. Він схопив мене за комір, підняв, і тут мої очі помітили, що до нас з ременем у руках летить Кирило. Він хотів вдарити мене та я вчасно впав. Пряжка ременя попала Михайлу по животу. Той заволав не своїм голосом і схопив за руку Кирила. В цей час до нас бігли люди. Першим підлетів мій брат з пожежним багром у руках. Всі на мить завмерли, а я юркнув Івану за спину.

Розбороняючи нас, у бійку вмішались дівчата та хлопці. Всі побачили мої порвані штани і кров, що текла з ноги. Мене обступили, чимсь перев’язали. За мить, хлопці, які розпочали бійку, втекли. Люди почали повертатися до клубу. Брат пішов далі крутити кіно, а підгайські хлопці провели нас з Іваном Бугаєм до самої хати.

Ранком село говорило про нічну бійку і очікувало, що буде далі. Як правило варіантів було кілька. Перший - винні
288

спішили принести свої вибачення і загладити інцидент. Це більше всього траплялось, якщо когось порізали або сильно побили. Забіяки збирались і пили мирову. Другий -потерпіла сторона викликала міліцію і та вела розслідування. Третій - розпочиналась помста.

До мене ніхто з вибаченнями не прийшов. Мати промила і перев’язала мені рану. На моє щастя, ніж увійшов у м’які тканини і не зачепив жили. Ми з братом одяглись і пішли до Івана Бугая. До того теж ніхто не приходив. Разом ми направились до Петра Сови. До нього, мовби, по команді, стали підходити підгайські хлопці: Тригуб Микола Семенович та Микола Фокійович, Горобець Іван, Штефан Іван і Василь, Тригуб Сергій, Сова Іван Пилипович та Іван Потапович. Це були хлопці 1941 - 1943 року народження. Невдовзі, до хати зайшли старші хлопці: Лазорко Іван (Кузьменків), Тригуб Іван Антонович та Лазорко Федір Павлович. Іван Лазорко, звертаючись до всіх промовив: “Чого сидите, ждете коли вас поб’ють прямо тут. Необхідно провчити забіяк, щоб більше підгайчан і пальцем не чіпали!”

Не знаю, звідки, на столі з’явилась горілка і закуска. Всі випили. Іван Лазорко знову скомандував, - Шукайте собі металеві прути і хороші палиці, підемо покажемо їм, хто в селі сильніший. Підгайчан ніхто не має чіпати!

Всі вийшли на вулицю. Озброївшись ватага хлопців на підпитку рушила до німого Кирила. Він жив ближче інших наших кривдників. Тут нас не очікували, вся сім’я Кирила – батько, мати, сестра з чоловіком та Кирило саме обідали. Побачивши нас, Кирило поліз під стіл. Зять хотів щось сказати, але його опередив батько. Він вискочив із-за столу, впав на коліна і з благанням промовив: “Хлопці, простіть


289

Кирила, він не розумів, що робив. Ставлю четвертину (4 літри), сідайте за стіл, будьте нашими гостями”.

На старших хлопців це подіяло. Вони витягли Кирила з під столу і заставили, щоб він просив у нас з Іваном Бугаєм пробачення. Хлопець зрадів, обнімав нас і з протягом, як розмовляють глухі люди, почав доказувати, що то винен Клочок і він його вб’є. Батько Кирила налив у келехи. Всі випили і пішли до Клочка. Кирило теж приєднався до нас.

Старий Клочок, тільки ранком дізнався, що його син брав участь у бійці, де пролилась кров, тут же відправив його до Ржищева, де той навчався. Він добре знав сільські звичаї. Старий зустрів нас лагідно і почав пояснювати, що сина немає вдома. При розмові він сильно розмахував руками. В цю мить, німий Кирило схопив старого за бороду і так гецнув кулаком по голові, що той відлетів на кілька метрів. Ватага розвернулась і направилась до Чиколая. Василь побачив нас і через вікно втік на цвинтар (хата стояла поряд). Старого Чиколая, який з війни кульгав на ногу, ніхто не став чіпати, але пригрозили, щоб він передав сину, якщо не принесе мирову - то йому буде погано.

В центрі села ми зустріли гурт хлопців та дівчат. Серед них були Михайло з Мотрею. Підгайчани окружили гурт. Наш вид їх налякав. Підпиті, з палицями та металевими прутами в руках, близько двадцяти хлопців наступали на них. Іван Лазорко скомандував: “Відійдіть від Михайла! Нам потрібний тільки він”. – Гурт розступився. В середині лишились Михайло та Мотря. Іван випхнув нас з Іваном Бугаєм на середину і сказав, - Ідіть і робіть з ним, що хочете!



290

Ми рушили вперед, та Мотря, вчепившись в мене мертвою хваткою, стала благати не бити Михайла, бо в них скоро весілля. Іван Бугай тільки раз успів приложиться до Михайла. Той кинув Івану в обличчя піджак, прорвав оточення і втік. Мотря продовжувала благати, - Я поставлю мирову, а Михайло прийде і попросить пробачення. - Її пропозиція була прийнята. Вся ватага і зіваки пішли до Мотрі додому. Нас зустрів Петро Андрійович. Старший лейтенант запасу, колишній грізний бригадир колгоспу зрозумів все без пояснень дочки. Він виніс мирову і став пригощати. Мотря та її мати винесли закуску. Через деякий час появились батько та син Чиколаї, а потім і Михайло. Вся наша злість десь поділась. Всі випивали, обнімались та клялися в дружбі один одному.

Після цього інциденту мене ніхто, ніколи більше не чіпав. Мотря та Михайло, навіть запросили нас з Іваном Совою на своє весілля і ми кілька днів грали на гармошці.

В грудні місяці мене та ще кількох учнів старших класів прийняли в члени Всесоюзного Ленінського комуністичного союзу молоді (комсомол). Спочатку заяву розглядала шкільна комсомольська організація. Тут було одностайне рішення – прийняти. На затвердження рішення первинної організації нас повезли на бюро Бориспільського райкому ЛКСМУ. До цього дня нас готували. На всі запитання ми відповідали чітко і шкільна комсомольська організація поповнилась новими членами.

Однією з прикмет зими 1959/1960 років було те, що мені дуже сподобалось брати участь у художній самодіяльності. Я декламував вірші і співав у хорі. Особливо мені подобалось грати ролі в різних п’єсах. Наша сільська


291

самодіяльність славилась – ми були бажаними гостями в багатьох клубах навколишніх сіл.

В 1960 році село Сошників приєднали до радгоспу “Старинська птахофабрика” з центром в селі Мирне. Радгосп займався відгодуванням індиків. Тепер працюючі люди, називались робітниками і щомісячно отримували гроші за свою роботу. На сошниківському полі поставили табори з індиками, там працювала більша половина молодих жінок і дівчат. Село ожило, розпочалось активне будівництво нових хат, закупівля телевізорів, мотоциклів і інших побутових приладів. В цьому ж році активно впроваджувались в життя хрущовські реформи: грошова, військова і аграрна. Остання найбільше зачепила селян. За рішенням уряду в приватному господарстві мало залишитись не більше 25-ти соток землі. По селу ходили землеміри і відрізали “лишні” сотки. У нас забрали землю на Глейках і Підгайцях, лишилась тільки та, що на Обірках.

Літо пройшло за працею в радгоспі. Із усіх робіт, що доводилось робити, мені назавжди запам’яталось, як возили зерно до елеватора. Три автомашини, на кожній по одному вантажнику. На своїй автомашині ти знаходишся в кузові і приймаєш мішки з зерном та розставляєш їх по машині. На дві інші вантажівки береш на плечі мішок 60 кг і несеш до машини. Розвантажували зерно в такому ж порядку. Тільки тепер мішок потрібно було занести по дошках, як найвище і висипати до купи зерна. Після двох днів такої роботи я ледве ходив і мати заборонила мені братись за таку працю.

Найкращою і найбільш високо оплачуваною роботою було возити з поля зелену масу на силос. Стоїш собі в кузові вантажівки, що їде за комбайном, який косить зелену кукурудзу і розтрушуєш її по кузову. В силосну яму зелену

292

масу автомобіль вивертає самостійно. Я любив цю роботу ще й тому, що водій постійно давав мені управляти автомашиною. Ми в школі вивчали автомобільну справу і невеличкі навики у нас уже були. Літом усіх хлопців, які склали екзамени і перейшли до 10-го класу закріпили за колгоспними водіями на стажування по управлінню автомобілем. Мене навчав вправно водити автомобіль мій сусід – Соловей Василь. Він одружився на Софії Архипівні Говорусі і вони збудували хату на Обірках.

За мої труди мати купила велосипед “Україна”, щоб мені було легше добиратись до школи. У нас уже був один, але Іван частенько забирав його з собою і мені доводилось добиратись до школи пішки. Прийшов вересень, а з ним і повістка з військового комісаріату Бориспільського району – Івану йти служити до лав Радянської Армії. Проводи були веселими і гучними. Насходилось багато дівчат і хлопців. Кожна дівчина приколювала на груди Івану вишитий носовик, а Марія Тригуб (по-сільському Оленина) ще й перев’язала хусткою ліву руку. За столом Марія сиділа поруч з Іваном і плакала. Вони частенько прихилялися одне до одного і про щось розмовляли, а гості милувались ними.

Жовтень 1960 року для нас з мамою видався тяжким. На роботі вона простудилась, але на ланку необхідно було йти кожного дня, бо розпочалось копання цукрових буряків. Одного вечора мамі стало так зле, що вона злягла. Я змушений був іти не до школи, а на буряки. Не можна було лишити смужку зеленіючих буряків посередині чистого поля. Жінки однієї ланки разом викопували, чистили і зносили в кагати буряки. Вони самі вантажили ці буряки на автомобілі і везли до цукрового заводу. Кілька днів мама лежала вдома, до неї кожного ранку прибігали ланкова чи бригадир, примушуючи йти на ланку. Ці розмови закінчувались лайками та погрозами, а мамі ставало все

293

гірше. У неї були сильні головні болі і пропав зір. Тільки тоді її відвезли до лікарні в село Старе, а звідти до районної лікарні у місто Бориспіль.

В листопаді я сам лишився на господарстві. На дворі розпочалась осіння непогода – дощі, вітер, заморозки, а на нашому подвір’ї ні дровини. Мати неодноразово зверталась до бригадира, але він все обіцяв дати коней чи волів, щоб привезти дров, тільки після того, як впораються з буряками. Днів три підряд я ходив на ранковий наряд до колгоспу, щоб виділили підводу, та у відповідь лунало: “Не ти один такий. Привезеш пізніше”. – Я навіть сходив до голови сільської ради скаржитись, тільки все лишилось без змін. Тоді я звернувся за допомогою до водіїв, які вивозили буряки з поля до цукрового заводу. Один із них погодився привезти дров за могорич. Пізно ввечері я, Іван Сова, Василь Штефан, Іван Бугай, Тригуб Михайло взяли пилки, сокири і поїхали до лісу. По дорозі водій згадав, що бачив у Пригаровщині повалені дерева. Ми заїхали туди. Дійсно, там лежали повалені вільхи і груші. Ми не стали довго роздумувати, а дружно взялись за справу. Загрузили добрячу машину, привезли, розгрузили і випили могорич.

Вранці мене розбудило люте гавкання собаки. Біля наших воріт стояв гурт людей, які хотіли зайти до двору, а Шарик не пускав їх. Тільки я підійшов до воріт, як до мене кинулись кілька чоловік. Стали обзивати злодієм та погрожувати в’язницею. Серед крикунів був лісник і голова сільської ради. Лісник через лісу (плетена із лози ліса слугувала парканом) схопив мене за чуба і потягнув до себе. Від несподіванки я не встиг захиститись, сильно вдарився об забитий кілок і впав. З обличчя потекла кров. Я не встав, а підхопився із несамовитою люттю, схопив одну з привезених гілляк і з криком кинувся на кривдника. Всі шарахнулись від ліси, по якій бахнула гілляка. На крик

294

стали підходити сусіди. Так ми й стояли по різні сторони ліси, що відділяла нас.

Голова сільської ради Швед Павло Микитович, мабуть збагнув, що моє закривавлене обличчя та залита кров’ю сорочка показує його і тих, хто з ним прийшов, не з кращої сторони. Він прикрикнув на лісника, щоб той не розпускав руки і почав атаку на мене: “Ти що витворяєш? Думаєш, що молодий і ми тебе не заарештуємо? Ні, голубчику, за такі дії ти будеш сидіти у в’язниці!”

- Може ви мене й посадите, але й вам усім перепаде!, – закричав я у відповідь. – Ви думаєте, що радянський суд простить вам. Він спитає у вас, чому сироті не привезли дров, чому, Ви, голова сільської ради не допомогли мені привезти дров, навіть після того, як маму положили в лікарню. Я до школи не можу піти, бо кожного дня іду на ланку і копаю буряки за матір, а Ви замість допомоги прийшли чинити розправу?!

Мої слова вплинули на сусідок і вони голосно почали виправдовувати мене, – Чого ви причепились до хлопця за ці гілляки, що він привіз. У нас ліс державний – то й усі мають право привезти собі дрова. Краще подумайте, як і чим допомогти хлопцю, – лунало із гурту.

Швед відчув, що обірчани підтримують мене, але здаватись не збирався. – Добре, щоб ти не був один, – закричав він – сільрада призначить тобі опікуна, та такого, який швидко вгамує тебе. Ти будеш у мене покірним!

На його слова обірчани ще більше загули. – Та що ж це робиться, – закричав Тригуб Данило, – хлопець за хвору матір на ланці трудиться, сам веде господарство, а на нього ще й кричать та погрожують. Люди, – звернувся він до стоячих, – ви тільки послухайте нашого голову – то він нас
295

усіх бандитами зробить! – З цими словами дядько Данило наблизився до голови сільської ради, обірчани за ним. Вони обступили Шведа Павла і лісника з усіх сторін, між ними зав’язалась сварка. Мабуть, розуміючи свою неправоту, голова сільської ради махнув рукою, сів на воза, що стояв поряд і поїхав. З ним поїхав і лісник, а обірчани ще трошки погомоніли і почали розходитись по своїх домівках.

- Петре, – звернувся дядько Данило до мене, – неси сокиру і пилку, швидше поріжемо ці колоди, щоб вони нікого не дратували. – Допомагати остався Ивон Лисий і дід Семен, який тільки прибіг. Після занять у школі до мене зайшли Петро Олишевець, Гриша Чернявський і Михайло Тригуб, вони теж підключились до роботи.

Кілька днів я не ходив ні до школи, ні до клубу – лікував свою щоку та око. Чомусь синець і пухлина закривали ліве око. Прийшлось зробити з бинта пов’язку і так піти до школи. Побачивши мене, класний керівник Катерина Іванівна запитала: “Петре, що трапилось?”

- Рубав дрова і гілляка вдарила по обличчю – відповів я. Клас загудів. Пролунали вигуки про ворожу кулю і сміх.
- Треба вірити своєму товаришу, а не глузувати – звертаючись до учнів, додала Катерина Іванівна. – Сміх стих. На цьому всі запитання були вичерпані.

Кожного дня я продовжував ходити до школи і поратись по господарству, а в суботу ввечері пішов до клубу. Там подивились кіно (тоді в селі було мало телевізорів), трохи потанцювали і пішли з Катею до чужої клуні. Вона все розповідала то про одне, то про інше, а запитати, що сталось зі мною чомусь не наважилась. Все, що кипіло у мене на душі, що я думав розповісти їй, лишилося зі мною.


296

Кілька разів я їздив до мами в лікарню. Дорога до Борисполя була тяжкою. Рейсових автобусів не було, доводилось добиратись на попутних авто. Кожного разу я привозив мамі сільські гостинці: сало, молоко, курині яйця. Вона жадібно розпитувала, як справи в нашому господарстві, що варю, що їм, чи ходжу до школи, про новини на Обірках та в селі? Через місяць вона повернулась додому, але на роботу ходити не могла. Головні болі продовжувались, мати стала втрачати зір.

Під час перебування матері в лікарні, відбулась ще одна подія. Якось повертаючись із школи додому мої очі помітили щось блискуче – це був побитий, без скла годинник “Маяк”. Відвідуючи матір в лікарні, я зайшов до майстерні і показав годинник майстру. Той покрутив його в руках і сказав: “Зайдеш через тиждень, буде як новенький”. – Так воно і сталося. Без всяких ремонтів годинник слугував мені більше двадцяти років.

Новий 1961 рік розпочався для моєї родини не дуже вдало. В кінці січня місяця матір відправили на лікування до Київської обласної лікарні. Знову акценти мого життя були змінені. Мати дуже турбувалася за домашнє господарство і я їй пообіцяв, що збережу його. Два місяці – це невеликий термін, тільки за цей час мені довелось вирішувати багато життєвих проблем.

Перша – прийшлось допомагати корові телитись. Вночі Лялька почала мукати і вести себе дивно. Я побіг за допомогою до діда Семена. Повернувшись додому побачив, що вже показались ноги теляти. Очі корови, мовби, казали, – де ти бігаєш, допомагай! – Я підіслав соломи, взявся за ноги теляти і почав тихенько тягнути. Несподівано воно швидко пішло на мене і плюхнулось на солому… Поки прийшов дід Семен – Лялька уже вилизувала гарненького бичечка. Він

297

швидко запам’ятав розпорядок дня. Вранці, в обід і ввечері я доїв корову. Молока надоював стільки, щоб хватило напитись мені, собаці, коту і трохи кабанчику, а потім підпускав бичка і він швиденько висмоктував решту.

Друга проблема – все ті ж дрова. Кілька днів мені довелось ходити до колгоспу на наряд за підводою – без успіху. Тоді я пішов до бригадира – хрещеного батька мого брата, додому і поплакався йому. Через день Єлисей Кузьмович виділив пару коней і ми з Штефаном Максимом (жив на Обірках) привезли двоє саней хороших дров. Тоді ж мені прийшлось знайти підхід до сторожа торф’яного складу і з його дозволу, за одну ніч, привезти з пів тони торфу. Згадуючи ті часи я сьогодні радію за свої односельців, бо зараз будинки більшості з них опалюються газом і молодь навіть не уявляє скільки потрібно заготовити дров, щоб зимою було тепло в хаті.

Третя – треба було вирішити питання щодо забезпечення корови кормами. Сіно і жом у нас були в достатку, а от силос і кормові буряками приходилось доставати. Сторож кагатів з кормовими буряками (прямо за нашим городом) полюбляв випити. Кожного разу, йдучи по буряки, приходилось брати пляшку самогонки. Поки він випивав, я набирав буряки і відвозив до своєї хати. Тону силосної маси мені допоміг виписати і привезти додому Іванів хрещений, Голіяд Єлисей Кузьмович. Зазначу, дядько Єлисей завжди ставився до нашої сім’ї добре і допомагав чим міг.

В ті дні відбулась пам’ятна подія. До дня Радянської Армії і Військово-Морського Флоту в школі готувався концерт художньої самодіяльності. Я теж там брав участь. Під керівництвом Іщенко Марії Карпівни ми з Дмитром Волошком готували флотський танець – “яблучко”. Тут мені на думку спало піти до Лазорка Миколи Микитовича (по-

298

сільському Матящин) і попросити у нього морську форму. Микола служив на кораблях Чорноморського флоту і тільки недавно повернувся додому. На зріст ми були рівні, правда, він більш кремезніший. Микола дав мені свою форму, а його сестра Ольга допомогла трошки її приладнати до моєї фігури і відмітила, що форма мені дуже пасує.

Уявіть собі мою появу на шкільному вечорі у морській формі, та ще й при виконанні флотського танцю… До сьогодні мені відчутні ніжні погляди дівчат та косі – хлопців. До речі, одна симпатична білявка з 9-го класу написала мені записку і запросила на побачення. Та більшість танців я танцював з Катею і дівчатами нашого класу, яким теж хотілось потанцювати з молоденьким морячком. Тоді, ще ніхто із нас не міг, навіть уявити собі, що форму моряка строкової служби мені доведеться носити цілих 8-м років.

За два місяці перебування матері в лікарні до мене двічі навідувалась бабуся Маруся. Зимою з Ковалина добратись до нашого села можна було тільки пішки, а їй ішов 61 – й рік. Дід Василь заслаб, все господарство було на її плечах. Головним завданням бабусі було провідати та морально підтримати онука і я їй дуже вдячний за це. Один раз навідувався дядько Микола, дядина Уляна була дома з трьома малими дітьми: Оля, Ваня, Катя. Провідували мене баба Олександра і тітка Тетяна. Частіше всіх приходив дід Семен і не тільки, щоб провідати, а й допомогти.

Хто жив у селі і топив піч, той знає, щоб зберегти комин біленьким та охайним його необхідно щотижня білити. Цю процедуру мені довелось освоїти і білити не тільки комин, а й стелю. Кожного тижня я прав білизну (пральних машин не було, прати приходилось у ночвах руками), своєчасно


299

викидав гній у поросяти, корови та бичка. В хаті і господарстві був порядок.

Мені дуже хотілося, щоб Катя зайшла подивилась, може б щось допомогла чи підказала, та кожного разу на моє запрошення вона відповідала: “Ти що, дурний, що подумають люди?” Тим, як мені живеться вона не цікавилась. Взагалі наші стосунки були трохи дивними. Ми майже щоденно зустрічались. Сільські хлопці і дівчата, в школі старшокласники, знали про нашу дружбу. Але ніхто з них не здогадувався, що я її проводжав не до хати, а до чужої клуні. Там ми стояли, розмовляли, цілувались і сперечались. Можна на пальцях порахувати дні, які кінчались мирно. Катя завжди хотіла бути першою і більше слухала себе. Звичайно, були вечори і хороші, частіше після прочитаної Катею нової книжки. Вона багато читала і уміла цікаво переказувати прочитане. В такі вечори ми затримувались довше і в хорошому настрої розходились по домівках. Та частенько її образливі слова мені дошкуляли. Якось я віз Катерину з клубу на своєму велосипеді. Стежка йшла попід канавою. Вона сиділа на рамі і все мене виховувала. Я не витримав, став ногою на педаль і зіскочив, а велосипед разом з нею направив у канаву. За мить вона стояла по пояс у воді, та це її не змінило. Вона мене постійно повчала.

Ми дружили два роки, але в хаті Катерини я був всього один раз. Це трапилось 9 березня 1961 року. Міжнародний жіночий день “8 березня” гурт молоді відмічав у Галі Озерової на Солонцях. Співали і веселились, а тоді пішли до клубу. Дорогою ми з Катею чомусь погризлись. Я розвернувся і пішов додому. На другий день до мене на велосипеді приїхав Петро Олишевець і сказав: “Бери гармошку, поїхали до Катерини, там зібрались хлопці і дівчата”. – Я не став себе вмовляти і зробив, як він велів. Ми

300

добре погуляли, почали збиратись додому, Катя випроводила мене разом з усіма.

За період відсутності матері, з домашнім господарством я впорався непогано, а от навчання в школі запустив. Мене обсіли трійки. Необхідно відмітити, що навчання в старинській школі для мене складалось не так добре, як у сошниківській. Маю на увазі не оцінки, а саме ставлення вчителів. Учителі школи села Сошникова до мене ставились не те що добре, а навіть більше. Директор школи Дзюба Петро Хомович, учителька української мови та літератури Мелешко Тетяна Яківна, учитель математики Мелешко Марко Петрович, викладач хімії та співів Софія Данилівна, учитель фізкультури Собачко Іван Охрімович – до мене ставились по-батьківські.

На новому місці навчання з першого дня пішло все не так, як планувалось. На великій перерві сошниківські хлопці зібрались біля турніка і драбини. Ми по черзі підтягувались або піднімались на руках по драбині. До нас підійшли хлопці із Старого. Почалось змагання. І кожного разу або Штефан Микола, або я їх випереджали. Подивитись на наші змагання зібрався чималий гурт школярів. Тоді один із місцевих хлопців запропонував нам спробувати сили на жердині, тільки й тут вони відставали. Розпочалась суперечка, яка переросла в бійку. Один із здорованів схопив мене за сорочку, в цей час Микола підставив йому ногу, а я з силою штовхнув того. Він упав, я на нього. Бійку помітив черговий по школі учитель. Він схопив мене за вухо і потягнув до учительської кімнати. Там без ніяких розслідувань мене в усьому звинуватили. Вчителі, які були в кімнаті, почали мене соромити. Зайшов директор школи. Звинувачення на мою адресу полетіли з новою силою. Від мене вимагали назвати прізвище хлопця, з яким ми билися, та

301

я не міг цього зробити, бо вперше його бачив. Пізніше я дізнався – то був Іван Дзюба, на рік старший від нас. Закінчилось тим, що директор школи об’явив мені догану і відправив по матір. Мати мене вислухала і сказала: “Розбирайся сам”, а в школу не пішла. В школі мені знову довелось вислухати від директора багато нарікань на мою і на материну адресу.

Перед новим роком дітей сиріт, які навчались в школі, повели до крамниці. Держава кожного року виділяла кошти нам на допомогу. Заздалегідь нас запитували, що доцільніше придбати. В крамниці ми приміряли обновку і забирали з собою. Дійшла моя черга. Директор школи, не питаючи мене, показав продавщиці на сіру, саму дешеву сорочку.

- Я такої поганої не хочу, вирвалось з моїх вуст.
- Її буде легше прати, – відповів директор і кинув сорочку мені в обличчя. Директор пішов з дітьми далі, а на мене накотили сльози і злість. Услід йому я вигукнув: “Подавіться такою подачкою”, а він об’явив мені догану.

Наші стосунки з директором школи – Мелешком Йосипом Петровичем стали натягнутими. Його неприязнь ледь не стала кінцем мого навчання в школі. Весною 1961 року в районі об’явили огляд шкільної художньої самодіяльності. Весняні дороги розвезло. До Борисполя можна було добратися тільки по вузькоколійці. Учасників самодіяльності повели до старинського цукрового заводу і посадили в два вагони мотовозу. Ми своєчасно прибули до будинку культури. Школа дала чудовий концерт. Я читав вірш і співав у хорі. Перед поверненням додому нам дозволили піти по крамницях і зробити необхідні покупки. На зворотному шляху директор з учителями сіли у перший вагон, а наш залишився без старшого. Діти поділились на групи,

302

сміялись, співали. Особливо голосно розважалась група хлопців у кутку вагону. Вони грали в карти, горлали на весь вагон і на прохання своїх товаришів вгамуватись – не реагували. В той час, я в іншому кутку вагону співав пісні з дівчатами нашого класу. Там же була і Катерина. До Старого ми добрались під вечір, на дворі стемніло і мені уже давно потрібно було поратись по хазяйству. Я не став чекати загального шикування і швиденько пішов додому.

На другий день, на вході в приміщення школи, мене зустрів черговий і відправив до директора. Він накинувся на мене із звинуваченнями: “Що, догрався? Моє терпіння скінчилось. За вчорашню п’янку і бешкет у вагоні ти направляєшся на засідання педагогічної ради школи. Засідання розпочнеться о 10–й ранку. На заняття не йди, чекай. Ми тебе відраховуємо із школи”.

Мені нічого не лишалось – тільки чекати. До мене підійшла Щербань Катерина Іванівна (вона не їздила з нами) і Марія Карпівна (викладач хімії і керівник художньої самодіяльності). Вони запитали: “Чи то правда, що каже директор школи?” – Я розповів їм де і з ким був учора.

Засідання педради розпочалось з того, що класний керівник Катерина Іванівна зачитала мої оцінки по всіх предметах – вони самі говорили за моє навчання і додала, що я активний учасник шкільного життя: без моєї участі не відбуваються спортивні змагання; я співаю в шкільному хорі і танцюю в гуртку, активний комсомолець; ставлення однокласників до мене добре. Вона передала характеристику директору школи і додала: “Я не їздила вчора до Борисполя, але спілкувалась з Петром, учнями класу і не вірю в справедливість звинувачень”. – Не вспіла вона сісти на стілець, як

303

педрада зірвалася викриками. Одні вчителі голосно задавали мені запитання, інші критикували Катерину Іванівну. Директор школи робив спроби угамувати вчителів, але його ніхто не слухав.

Не знаю скільки б так продовжувалось, та тут відкрились двері, і до вчительської зайшла староста нашого класу Люба Чебанюк. Всі стихли і повернули до неї голови, а вона рішуче заявила: “Все, що тут кажуть про вчорашні витівки Петра неправда. Він не був п’яний і за весь час переїзду не відходив від нас. Ми співали і жартували. Якщо ви мені не вірите – то запитайте наших дівчат, вони стоять за дверима”.

Така заява була, мов, відро холодної води вилитої на голови вчителів. Всі замовкли. Першою прийшла до тями Марія Карпівна. Вона звернулась до старости: “Любо, спокійно розкажи, що відбувалось у вагоні, коли ви повертались із Борисполя?”

Люба розповіла, як їхали, як співали, але жодного прізвища бешкетників не назвала. Тоді Григорій Тимофійович, воєнрук і вчитель фізкультури, звернувся до мене, – Петре, щоб уникнути зайвих звинувачень скажи, хто з хлопців пив горілку і бешкетував?

- Нікого п’яним у вагоні не бачив і ніякого бешкету там не було. Там всі співали і розважались, – відповів я.

Знову вчителі загомоніли. Тоді Катерина Іванівна, звертаючись до нас з Любою, сказала, – Ідіть на урок і чекайте мене.

Ми вийшли з учительської і попали в обійми дівчат з нашого класу: Галі Озерової, Каті Петрової, Каті Михайлової, Ніни Заболотної, Ліди Шинкаренко, Савенко Люби. Вони раділи за мужність Люби і за те, що мене не

304

виключили з школи. Я був розчулений. Бентежило одне, серед дівчат не було Олишевець Каті, а ми ж весь час були поруч у тому триклятому вагоні.

Клас нас зустрів радісними вигуками. Моє місце за партою поруч з Петром Олишевцем було вільним. За однією партою ми сиділи з другого класу і ніякі спроби вчителів роз’єднати нас не мали успіху. Не стримуючись, всі почали обговорювати останню подію. Уроку з російської літератури не було, бо Катерина Іванівна знаходилась на засіданні педагогічної ради. Через кілька хвилин вона зайшла до класу, подивилась на нас і промовила: “Я не думала, що ви у мене такі дорослі. Сьогодні ви відстояли свого товариша і честь нашого класу. Я вами пишаюсь”. Вона перевела на мене очі, трохи помовчала і додала, - А ти, Петре, зрозумій – в житті буває всяке. Не тримай зла ні на кого і не шукай винних. Краще зроби так, щоб до випускного вечора твоє прізвище згадувалось тільки позитивно.

Трохи пізніше ми дізнались, що на мій захист на педраді виступили: Катерина Іванівна, Шереверя Олександр Костянтинович (завуч, німецька мова), Марія Карпівна, Шепета Григорій Тимофійович, Курилко Ольга Іванівна (алгебра), Михайло Михайлович Мисник (фізика, геометрія).

Повертаючись додому, Катерина була серед гурту дівчат і вела себе так, мовби, нічого і не трапилось. Я притримав її за руку і запитав: “Катю, чому тебе не було серед дівчат, які прийшли мені на допомогу? Ти ж знаєш всю правду, адже ми були всю дорогу разом”.

- Ти хотів, аби всі вчителі та учні дізнались, що ми з тобою водимось? Про нас і так ідуть різні пересуди? – була її відповідь. Катерина пішла до гурту дівчат, а я поспішив додому. Мабуть, тижнів два ми не зустрічались, а тоді все
305

пішло, як і раніше. Але мені стало зрозуміло, реальні події мого життя її не дуже хвилювали, а вигадані мною страшилки, де ніби я був задіяний, робили її більш чуйною. Вона старалась бути поруч, аби мене не затягнуло в якусь погану компанію або бійку.

Пережиті труднощі заставили мене задуматись, більше уваги приділити навчанню і стриманіше реагувати на різні шкільні події. З тих пір у мене, навіть з директором школи налагодились стосунки. Цьому сприяли мої успішні виступи на шкільній і районній спартакіадах.

З приходом весни, як тільки снігу ставало менше, всі болота покрились суцільним льодом. Було цікаво і радісно дивитись, як дорослі і малі виходили в неділю, або на свято, гуляти на лід. Дорослі хлопці робили крутілки. У лід забивалась металева ось, на неї одягалось колесо від воза, а до колеса прикріплювались дві жердини. Одна коротша, щоб можна було кільком чоловікам крутити колесо, а друга довга. До довгої чіплялись санки. На них по черзі сідали хлопці з дівчатами. Коли колесо сильно розкручували – то діяла така відцентрова сила, що на санках втриматись було неможливо. Хто сидів – вилітав із санок і летів на лід. Їх супроводжував регіт спостерігаючих, але на це ніхто не звертав уваги. З посмішками пари міняли одна одну.

Мені подобалось кататись на ковзанах. Я придбав нові “снігурі”, так називали ковзани з загнутими носками, прикручував їх до черевиків і годинами катався з хлопцями. Інколи, навіть до школи їхав на ковзанах, там знімав з черевиків, після навчання знову прикручував їх і котив до свого подвір’я. У вихідні дні ми з хлопцями ставали на ковзани, в руки брали металеву або дерев’яну з металевим стержнем ключку (у нас казали – “ковіньку”), а до поясу

306

прикріплювали мотузку з санчатами. Це не зовсім санки. Просто до товстенької дерев’яної дошки прикріплювались ковзани. Вони були низенькими, та коли ми ставали на них коліньми і відштовхувались штиками від гвинтівок, такі саночки дуже швидко летіли по льоду. Санки слугували нам для відпочинку ніг. У такі дні ми по канавах виходили на річку Карань і їхали по льоду до інших сіл або катались на старинських торф’яних кар’єрах. Катаючись, ми частенько зустрічали хлопців з інших сіл. Інколи між нами виникали бійки. При таких сутичках ми ковіньками чіпляли один одного за ковзани і валяли на лід.

Захоплення катанням на ковзанах і бажання завжди бути першим, ледь не стоїло мені життя. Був один із святковий днів. Напроти подвір’я бувшого колгоспу “8 Березня” чоловіки зробили велику крутілку. Там зібралось багато малих і дорослих людей. По черзі молоді пари сідали на сани, а троє кремезних чоловіків: Кирило Сова, Пилип Боровик і Федір Лобода – їх розкручували. Не проходило і хвилини, як ті, хто сидів, злітали з санок і, розпластавшись по льоду, летіли до гурту спостерігаючих. Всі сміялись і вигукували на їхню адресу колючі слова…

Тут якийсь бісик потягнув мене за язик і я вигукнув: “Мене не скинете! Я втримаюсь!”.

Чоловіки переглянулись і дружньо відповіли: “Молодець, сідай! Скажеш, коли будеш готовий”, а гурт відпочиваючих людей став з нетерпінням стежити за розгортанням подій.

Вмістившись на санчата, я зачепився за полози ковзанами і підняв руку. Спочатку санки пішли плавно і це мені сподобалось. Потім санки просто полетіли, ноги людей замелькали перед моїми очима. Відцентрова сила стала мене випихати з неймовірною силою. Я прихилився до санок і ще дужче вчепився в них, але санчата
307

відірвались від льоду і полетіли в повітрі, описуючи коло за колом. Зціпивши зуби, пересилюючи себе я тримався, але та ж відцентрова сила пхнула моє тіло під санки і відірвала від них з такою силою, що мене жбурнуло метрів за 10 на лід. Розпластавшись, крутячись, як пропелер у літака, я летів по льоду збиваючи з ніг всіх, хто зустрічався на моєму шляху…

Моє тіло збило кілька дітей, які сиділи на санчатах, вилетіло на землю і положило 3-х доярок, котрі вийшли подивитись на сільські розваги. Спочатку всі реготали, та коли побачили, що у Галі Коломієць (доньки Петра Андрійовича), збитої мною, юшить кров із голови, а я лежу і не підвожусь – сміх стих. Дядько Кирило кинувся до мене, перевернув на спину і почав лупцювати по обличчю. Інша частина спостерігачів побігла надавати допомогу Галі. Її погрузили на кінні сани і мерщій повезли до лікарні в село Старе, там зупинили кров і зашили розбитого лоба.

Розплющивши очі, я побачив людей, які схилились над мною. Дядько Кирило підвів мене і запитав про самопочуття. Я відповів, що все гаразд, а насправді, тільки тепер, потихеньку почав приходити до тями. Мій новенький спортивний костюм був порваний на колінах і животі, позбивані пальці рук червоніли від крові, а в голові стояв дзвін. Було боляче і соромно. Пересилюючи біль, я спустився на лід, трошки постояв і поїхав додому. Поруч біг Тригуб Михайло Данилович, мій сусід і вірний товариш.

Мишко був на два роки менший мене, та наші стосунки були і залишаються до сьогодні дружніми. Ще хлопчаками ми брали велосипед його батька, котили на горба, набивали собі синці, поки не навчились добре їздити. Він частенько прибігав до мене, а я до нього. Ми

308

допомагали один одному поратись, ходили по кропиву, по свіжу траву для худоби… Дома Мишко допоміг мені зняти одежу. В багатьох місцях на моєму тілі з’явилися синці і набряки. Він намочив чистий рушник у горілці і протер всі збиті місця. Поки я кривився від болю Мишко порався на моєму хазяйстві.

Через деякий час, з’явився Чернявський Гриша. Він почув про моє падіння від дівчат і прибіг провідати. З Гришею ми дружили з самого дитинства. Після того, як наших батьків забрали на війну, то частенько моя мама приходила до тітки Марії. Вона жила у своїх батьків. Там вони клали нас на піл або на величезну піч і сміючись міряли. Гриша народився 13 лютого, а я 18 квітня, але на зріст був від нього трішки більшенький. Такі забави з дітьми їх тішили і допомагали пережити горе. Обидва чоловіки загинули на війні. В 1949 році тітка Марія вдруге вийшла заміж за Тригуба Ігоря Гуриновича, а Гришу лишила на виховання у дідуся і бабусі. Дід – Чуба Мина Михайлович та бабуся Василина Лаврентіївна (в дівоцтві Заболотна) свого онука добряче балували, а мене приймали як свого.

Моя мати повернулась додому в 20 –х числах березня, не долікувавшись. Її передчасне повернення було пов’язане з Куренівською трагедією 1961 року. Річ в тім, що обласна лікарня розміщувалась близько від Бабиного Яру. Цю назву знають люди всього світу із-за масових розстрілів німцями в 1941 році українців, євреїв, росіян та представників інших національностей в цьому яру. 13 березня 1961 року тут трапилась ще одна трагедія. В 1950 році влада Києва прийняла рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів для прокладання через яр транспортних шляхів і облаштування там парку.

309

Після перекриття Бабиного яру земляною дамбою, почалося закачування до нього пульпи. Дамба не відповідала проектним параметрам і нормам безпеки, а пропускна спроможність дренажної системи була недостатньою для відведення надлишків води, що постійно збиралась від талого снігу. 13 березня 1961 дамба не витримала навантаження і селевий потік висотою приблизно до 14 метрів ринув на Куренівку, до вулиці Фрунзе, змітаючи все на своєму шляху. Офіційні джерела применшували масштаби катастрофи, повідомляючи про загибель лише 145 людей, але насправді, за оцінками сучасних істориків, кількість загиблих сягала приблизно 1,5 тисяч осіб. [1].

Багато людей з Куренівки лишились даху над головою та потребували медичної допомоги. Частину потерпілих направили до обласної лікарні, а тих, хто перебував там на лікуванні, терміново відправили додому. Мати повернулась у Сошників інвалідом 2-ї групи по зору. На роботу вона не могла ходити із-за болі в голові і стала домогосподаркою. Я ходив до школи та допомагав їй. Моїм обов’язком лишався догляд за скотиною, доставка дров та харчів для худоби. Життя входило в звичне русло.

12 квітня 1961 року – незабутній день. Під час занять у шкільних приміщеннях пролунав голос, від якого тремтіли всі люди з часів війни, це був голос Левітана: “Всем, всем, всем! Говорят и показывают радио и телевизионные станции Советского Союза”, – в класах настала гробова тиша, всі з завмиранням серця очікували повідомлення… – В Советском Союзе осуществлен успешный запуск космического корабля с космонавтом на борту – Юрием Алексеевичем Гагариным! – Школа здригнулась від радісних дитячих голосів. Через двері і вікна ми вилітали на шкільне подвір’я, задирали голови доверху і шукали там космічний апарат. Дітей було не

310

вгамувати. Тоді відбулась шкільна лінійка (шикування) і Мисник Михайло Михайлович довгенько пояснював нам, що побачити космічний апарат ми не можемо. Та незважаючи ні на що – це була найяскравіша подія за роки мого навчання.

Настало літо 1961 року. Воно цікаве тим, що всі десятикласники успішно склали іспити і отримали атестат зрілості про закінчення Старинської середньої школи. Однак, замість обіцяного посвідчення водія видали тільки довідку, бо нам ще не виповнилось 18 років. Йдучи на випускний вечір, Петро Олишевець, Гриша Чернявський, Микола і Олексій Штефани зібрались у мене. Для підняття настрою трішки випили і пішли до школи. По дорозі зайшли до матері Гриші і тут трапилась знакова пригода. Поки Гриша переодягав сорочку ми з Петром Олишевцем почали гратись з Катею, сестрою Гриші по матері. Їй йшов 11-й рік. Та сміючись бігала по полу, відбивалась від нас і кричала, щоб ми відчепились від неї. Дивлячись на цю забаву, мати Каті посміхаючись промовила: “Ти не дуже верещи та тікай, це ж наш майбутній зять” і показала на мене рукою. В ту мить вона, мабуть, не думала, що Бог все бачить, чує і робить так, як цього бажають люди.

Близько 60 учнів чудово відсвяткували випускний вечір, разом зустріли ранковий схід сонця і розійшлися по домівках. Ввечері я пішов до клубу. Настрій був чудовий. На подвір’ї мене зустрів Жданок Іван із своїми друзями і почав вимагати, аби я відмовився від зустрічей з Катериною. Я їх послав поді. Зав’язалась бійка. Прибігли хлопці, дівчата, в тому числі і Катя. Вона була у білому святковому платті. Нас розтягнули, але настрій був зіпсований і саме неприємне – мені порвали сорочку розшиту українським орнаментом. Я розвернувся і пішов додому.


311

Через кілька днів до мене зайшли хлопці і ми разом пішли до школи. Ще до випускного вечора нас попередили – ми маємо поїхати на районний зліт випускників. Він відбувався в будинку культури міста Бориспіль. Спочатку там говорили про успіхи шкіл, про нас випускників. Не знаю чому, але ще на початку цих урочистостей моє прізвище було назване серед тих, кого запросили до президії. Це дуже дивувало, бо в моєму атестаті було багато трійок, але я з гордістю зайняв місце в президії зборів. Під кінець урочистостей за трибуну вийшов керівник будівництва Бортницької зрошувальної системи. Він розповів про гігантські перспективи, що рішенням партії та уряду це будівництво об’явлене Всеукраїнським комсомольським ударним. Оратор виступав з величезним пафосом і привернув до себе увагу учнів. Завершуючи виступ, він закликав всіх випускників проявити патріотизм, приїхати на будівництво і допомогти країні.

За ним виступав перший секретар райкому комсомолу і теж закликав нас їхати на будівництво. Поки той виступав до мене схилився директор нашої школи і тихенько промовив: “Виступи від нашої школи”. – Я заперечливо похитав головою, та тут побачив, що до мене схиляється Катерина Іванівна. Вона теж прошепотіла, – Петре, не підведи, скажи кілька добрих слів про школу і підтримай заклик щодо будівництва.

Не встиг я оговтатись, як мене запросили до слова. Мій виступ був коротенький. Як радила Катерина Іванівна я розпочав з похвали на адресу вчителів нашої школи, а потім розпалившись, закликав всіх їхати на будівництво і пообіцяв, що теж поїду. Мені аплодували. За мною ще виступали випускники інших шкіл. Після завершення урочистостей, головуючий наголосив: “Всі

312

бажаючі поїхати на будівництво, запишіться у список” і показав рукою, де це маємо зробити . Підійшовши до столу, я з подивом побачив там чергу. Серед бажаючих їхати на будівництво, стояли мої однокласники: Галя Озерова і Гриша Чернявський із Сошникова; Дмитро Волошко, Федя Височин та Мишко Ярешко із Рудякова. Після запису нам дали тиждень на відпочинок і призначили термін прибуття до залізничного вокзалу міста Бориспіль. Якийсь кореспондент сфотографував нас, а через день в районній газеті з’явилась замітка під назвою: “Знялися у вирій життєвий”. Завдяки газеті, жителі Сошникова дізнались про розгортання будівництва і наше рішення – взяти участь у ньому.

ПОЧАТОК ТРУДОВОГО ЖИТТЯ.

Моє рішення мати зустріла з тривогою. Її хвилювало: де ми будемо жити, хто нас буде харчувати, яку роботу будемо виконувати, якщо у нас немає будівельної спеціальності. Я їй пообіцяв, що все буде добре і побіг до Гриші Чернявського. Там теж йшла розмова про нас. Баба Василина не схвалювала наше рішення їхати на будівництво і плакала, а дід – Мина Михайлович, посміхаючись казав: “Нехай спробують, може їм поталанить у житті”.

Мабуть, він пригадував, як 17 літнім хлопцем поїхав до далекої і невідомої Аргентини. Спочатку працював на різних сільськогосподарських роботах, а коли Мина вивчив іспанську мову то довгий час розливав пиво на пивоварному заводі, добре заробляв і ні в чому собі не відмовляв. Революція в Росії, зірвала його з добре обжитого місця і знову повернула до Сошникова. Він привіз багато доларів і майна, хотів купити землю, облаштувати господарство. Та не судилося. Йшов 1921 рік, радянська влада зміцнювала свої завоювання. Поміняти долари на нові гроші не було можливості. В
313

батьківській хаті Мині місця не було. Мати померла ще до його від’їзду в Аргентину, батько одружився на молодій жінці, сім’я поповнилась двома доньками. Мина пішов у прийми до дівчини, яка жила на Солонцях. Через рік дружина простудилась і померла, а за нею померла й маленька донька. Роком поспіль, Мина Михайлович одружився на Заболотній Василині Лаврентіївні. Невеличка на зріст, симпатична і охайна, Василина стала йому вірною дружиною. Поряд з хатою батька Василини (Заболотного Лаврентія) вони побудували нову хату. Мина сам її проектував. Хата вийшла висока, простора. В ній було дві великі кімнати, розмежовані грубою, окремо кухня та дві комори. Величезна піч давала можливість готувати різні страви і пекти хліб. Василина народила Мині двох доньок – Марію (1925) і Катерину (1929) та двох хлопців близнят, які, на жаль, померли ще маленькими.

Обидві дочки вийшли заміж. Катерина за Тригуба Порфирія Фокійовича, у них народились двоє діток: Марія і Мишко. Чоловік Марії – Чернявський Семен Опанасович загинув на війні, лишивши синочка. Марія вийшла заміж вдруге за Тригуба Ігоря Гуриновича, а Гриша остався жити у діда і бабусі. Мина та Василина свою любов зосередили на онукові. Ми разом з ним пасли корів, гуляли, ходили до школи і зібрались їхати на будівництво. Наші стосунки завжди були і залишаються товариськими.

Звістка про те, що троє сошниківців їдуть на Комсомольське ударне будівництво швидко облетіла все село. Вечором, у клубі, одні хлопці нас розпитували, що та як, інші – називали дурнями. Катерина підтримала моє рішення. А мати, таємно від мене, взяла мій атестат про закінчення школи і пішла до діда Семена. Вона просила його, щоб він поїхав до родича в Київ і влаштував мене на

314

навчання до вищого навчального закладу. Дід поїхав. Родич подивився на атестат і порадив, що мені краще попрацювати, послужити у війську і тільки потім поступати до вишу. Це заспокоїло маму.

В назначений термін я, Галя і Гриша прибули на залізничну станцію міста Бориспіль. Там уже було багато молоді. Ми ледве дочекались своєї черги, поки нас записали до будівельного загону. Всіх, хто пройшов реєстрацію, посадили у автобуси і повезли в село Бортничі, що межувало з Києвом. Всю дорогу в автобусах лунали пісні, але коли прибули на місце – то настрій зіпсувався. Навкруги були піщані горби. Скрізь купками або поодинці сиділи чи снували молоді люди. Нам теж сказали чекати. Поки чекали – то дізналися невтішні речі: молодь сидить так без справи з самого ранку; їдальні та місця для проживання немає; першими на роботу беруть бульдозеристів, трактористів, водіїв авто та тих, хто має будівельну спеціальність. Спеціалістів направляють на зведення приміщень меліораційної станції, відстійників, пункту управління та гуртожитків для будівельників.

Ми притихли і стали чекати. Десь через годину вийшов молодий хлопець, назвався майстром і почав вигукувати прізвища. В його список попали всі випускники Старинської школи і навколишніх сіл. Хлопець зібрав нас, подивився і сказав: “Тепер ви бетонники, а я ваш майстер”. Подивився на нас і додав, – План дій такий: ви йдете в село Бортничі і знаходите собі місце для проживання. Потім повертаєтесь сюди, – він показав на будівельний вагончик, – я видаю вам матрац, два простирадла, наволочку, подушку і ковдру. Ви знову йдете в село, облаштовуєтесь там, а завтра о 9-й годині зустрічаємось тут.



315

В селі ми з Гришею знайшли бабусю, яка взяла нас і ще одного хлопця з села Малі Єрківці до себе на проживання. В кімнаті стояло три ліжка. Галя з двома дівчатами оселилась неподалік. Ми облаштувались і полізли в свої валізи за їжею, що нам приготували в дорогу. Повечеряли і полягали спати.

Ранком переснідали те, що лишилось у валізах і пішли до вагончика. Там побачили велику кількість хлопців і дівчат, які з комсомольським патріотизмом прибули будувати Бортницьку зрошувальну систему. Пізніше з’ясувалось, за першим набором приїхало більше 3-х тисяч молоді. Вони прагнули чесно працювати. Ми знову з годину очікували нашого майстра. Він з’явився і пояснив нам, що був на 5-ти хвилинці. Майстер видав нам совкові лопати, рукавиці і повів на місце праці. Тиждень ми працювали на прокладанні дороги, серед піщаних горбів, від військової частини до села Бортничі і далі, в напряму сіл Гнідин та Вишеньки. В перший день нашої роботи неподалік загорівся сосновий ліс. Нас послали тушити пожар. На щастя, полум’я загасили. Цей ліс росте поряд з військовою частиною зв’язку донині.

В перші дні праці ми розгортати щебінь, який вантажівки возили одна за однією, а бульдозери горнули по майбутній дорозі. Потім почали возити бетон. Величезні самоскиди вивертали бетон прямо на дорогу, а ми лопатами розгортали його. Частину хлопців, в тому числі і мене, перевели трамбувати бетон. Ця робота виявилась дуже тяжкою. Нам доводилось тягати по свіжому бетону вібратор. Це металева споруда шириною 60 см, довжиною 6 метрів, а посередині електровібратор. Він тряс так, що аж зуби стукали. Якщо його повільно пересуваєш по бетону то він добре його трамбує і вирівнює поверхню, але коли хоч трохи зазіваєшся, вібратор засмоктує в бетон так, що витягнути дуже

316

трудно. Після роботи у нас ще довго трусились руки і все тіло. Пройшла не одна доба поки ми прилаштувалися.

Самим тяжким виявилось те, що не було їдальні – де можна було б поїсти. Нам доводилось харчуватися самим. Привезені продукти швидко скінчились. В одну із ночей ми пішли на колгоспне поле і накопали мішок картоплі. Трохи дали дівчатам, бо вони теж бідували – решту варили самі. В першу ж суботу ми поїхали додому. Відстань від села Бортничі до Сошникова понад 50 км. Рідні побачили наші зблідлі обличчя, трохи поплакали, дали продуктів, чисту білизну і ми повернулись на будівництво. Наша бригада зібралась вся – інші, суттєво оголились. На їх місце почали привозити комсомольців з других областей.

Другий тиждень праці був більш організованим. Потужні скрепери та бульдозери швидко робили висипку для дороги і рили глибокий зрошувальний канал. Він мав слугувати стоку води після обробки на меліораційній станції. Станція будувалась поряд з болотом. Туди направлялась більша кількість спеціалістів. Там кипіла робота. Від самої станції бригади спеціалістів прокладали металеві труби. Нашим завданням було виливати з бетону підпори для труб. Труби прокладались уздовж всього села, а за селом вода із меліораційної станції мала текти по виритому каналу.

Нашу бригаду перевели на бетонування каналу для стоку води. Тут ми вкладали на дно і в боки каналу металеву арматуру, скріплювали її дротом, а потім заливали бетоном. Щоб канал був з заданим схилом нам довелось освоїти роботу з теодолітом. Одного дня майстер забрав Чернявського Гришу до бетономішалки. Ця велика споруда забезпечувала бетоном і розчином

317

цементу все будівництво. Там Гриша став за пульт управління. Він більше не був так завантажений фізично, зате від нього вимагалось більше пильності, щоб забезпечити високу якість бетону. На другому тижні нашого трудового життя почали підвозити комплексні обіди. Грошей з нас не брали, а їжу видавали, як аванс із заробітку. Це був перший успіх. Друге – неподалік від бетономішалки спорудили велику танцювальну площадку. Кожного вечора там лунала музика до пізньої ночі і всі йшли туди відпочивати.

Понад два тижні ми не їздили додому. В чергову суботу я приїхав і дізнався – мати знову злягла. Її терміново відправляли в районну лікарню. Того ж дня я повернувся на будівництво і пішов до майстра. Розповів йому все і попросив надати відпустку. Він подивився на мене і здивовано сказав: “Яку відпустку, ви тільки розпочали роботу. Здай мені все, що отримував і їдь, вирішуй свої справи”. – Поруч стояла Галя Озерова. Вона не їздила додому бо очікувала в гості Катерину Олишевець. Вони дружили з школи. Разом з Галею ми пішли на квартиру. Вона допомогла мені зібрати і віднести майстру постіль. Без зайвих слів він все прийняв. Ми вийшли з вагончика. Збентежена Галя стояла біля мене. Мабуть, вона розуміла, що закінчились не тільки наші шкільні роки, а й праця на будівництві. Більше ми не будемо разом. Мені так захотілося її обняти і поцілувати, та я розвернувся і попрямував до дороги, що вела до Борисполя. Галя лишилася там працювати і навіть вийшла заміж за місцевого хлопця, а Чернявський Гриша через два тижні теж повернувся до Сошникова.

Три тижні мені довелось одному поратись в нашому господарстві. Повернулась мама. Їй підтвердили інвалідність, зробили окуляри і виписали ліки від

318

головного болю. Ми стали вирішувати, як мені бути: чи повернутись на будівництво, чи шукати роботу в селі. Мати наполягала, щоб залишився дома. Тоді я пішов працювати на старинський цукровий завод. Мене взяли в дифузійну. Робота не надто складна, але вимагала спеціальних навиків. Великі чани наповнювались дрібно порізаними буряками. З них випарювались цукрові солодощі. Моїм завданням було в заданий термін відкрити нижню кришку чана. Від великого тиску в чані кришка сильно відлітала вверх, жом, що був у чані, випадав вниз. Коли кришка під своєю вагою поверталась назад я мав спеціальним важелем закрити її. Якщо за першим разом не вдавалось кришку закрити – приходилось когось кликати на допомогу, бо в мене не хватало сили самому гойднути і закрити її.

В кінці вересня ми отримали листа від Тамари Михайлівни. Мати з нею підтримувала постійні зв’язки і дядина була обізнана щодо нашого життя. Вона запропонувала мені приїхати до них у Магнітогорськ і повідомила, що ще є можливість бути зарахованим на навчання до інституту чи до технікуму. Навчання ще не почалось, бо студенти поїхали надавати допомогу колгоспам і радгоспам у збиранні врожаю. Мати підтримала цю ідею і почала готувати мене в дорогу, але для поїздки потрібен був паспорт. Тоді села України були не паспортизовані. Виїхати з села і отримати паспорт можна було тільки з дозволу голови сільради. Я пішов до голови за необхідною довідкою. Швед Павло подивився на мене і з єхидством промовив: “Про який паспорт ти говориш, куди ти зібрався тікати з села, коли у твоєї матері не сплачені податки!” На другий день ми з матір’ю пішли до сільради. Голова розлютився, почав кричати на маму, а вона на нього. До цього я терпів, а тут закричав, що поїду в райком партії і розкажу там про
319

його хамство. Він подивився на мене зеленими від люті очима і промовив: “Кажеш тобі потрібна довідка? Зачекай у коридорі, зараз секретарка надрукує”.

Через кілька хвилин секретарка винесла довідку. В ній зазначалося, що я Удовенко Петро Іванович – житель села Сошникова, Бориспільського району, Київської області. Довідка видана для поїздки у місто Магнітогорськ і дійсна протягом місяця. Після дії встановленого терміну її володар має сам або примусово, під наглядом правоохоронних органів, повернутися в село. Внизу стояв підпис і печатка.

З таким ганебним документом я поїхав до Києва, купив квиток і вперше в житті потягом попрямував у далеку дорогу. Квиток був до місця призначення, але касир попередила, що в Москві та в Челябінську мені необхідно зійти і в касі вокзалу перекомпостувати квиток на інший потяг. У Москві мені довелось чекати добу, щоб пересісти на інший потяг і ще подолати понад 1900 км. Вільний час я використав для ознайомлення з столицею СРСР. Мені вдалось побувати на Червоній площі і в мавзолеї. Щоб побачити людей, яких знав весь світ, В.І.Леніна і Й.В.Сталіна, довелось вистояти довжелезну чергу. Спустившись до саркофагів, всі мовчки просувалися повз них і роздивлялись на висохлі тіла вождів. Деякі люди не стримували сліз. Більше моєї уваги було звернуто до тіла В.І.Леніна, зморшок та рижих волосинок на його обличчі. В моїй голові перемішалось все прочитане про вождів і те, що я побачив: воно пригнічувало, хотілося швидше піднятись наверх і вдихнути свіжого повітря.




320

Опубликовано: 2018-06-16 11:40:49
Количество просмотров: 527
Комментировать публикации могут только зарегистрированные пользователи. Регистрация / Вход

Комментарии