СІМЕЙНІ РАДОЩІ ТА ГОРЕ МОЇХ ДІДУСЯ І БАБУСІ
Мені невідомо скільки точились суперечки між прадідом Хомою та дідусем Дмитром щодо вступу до колгоспу. Але кожна така розмова закінчувалась тим, що вони заходили до сараю, ловили гусей, курей або овечку і різали їх на м’ясо, щоб не віддавати до колгоспу. Прадід Хома першим не витримав таких випробувань. Спочатку він вийшов із ТСОЗ, яким чимало років керував. До Товариства він залучив сина Свирида, зятя Дмитра, брата Лавріна і чимало селян. Та з початком колективізації місцева влада почала тиснути на членів ТСОЗ, змушуючи їх до саморозпуску товариства і вступу до колгоспу.
Після довгих роздумів Хома Тимофійович прив’язав до воза пару ситих волів, корову, запріг коней і поїхав на колгоспне подвір’я. Колгосп “ Іскра” розміщувався через дорогу. По ночам Хома не міг спокійно спати. Він вставав, заходив до клуні, набирав в’язку пахучого сіна і йшов підгодовувати своїх бичків і коней. Кожного ранку Хома біг на колгоспне подвір’я, щоб подивитись на свою худобу та отримати наряд на роботу. Він сам просився на таку роботу, де використовувались воли або коні. Тоді з радістю біг до сараю, запрягав своїх улюбленців і їхав виконувати завдання. Так він оберігав своїх волів і коней, щоб не дай Боже, хтось із чужих людей не перевантажив їх працею.
У кінці 1932 року сільська рада прийняла рішення щодо поліпшення управління колгоспами. З цією метою було розділено великий колгосп “Перебудова” на дві частини. Територія Підгайців, Обірок і Лебедівщини відійшли до новоствореного колгоспу “8 Березня”.
88
Колгосп розмістили на території бувшого ТСОЗ, трохи розширивши її за рахунок будівель селян. За спогадами Лободи Олексія Антоновича під час розширення колгоспного подвір’я була знесена клуня його батька. – (Записано автором. 2013, 25 серпня).
В 1933 році на загальних зборах колгоспників Сову Хому Тимофійовича обрали головою колгоспу “8 Березня”. На цій посаді він працював до літа 1937 року. Після смерті своєї доньки Марії (моєї бабусі) Хома Тимофійович пішов у відставку. Його змінив Олишевець Мефодій Іванович, а того Горобець Іван Трохимович. Пенсій тоді не призначали. Дружина прадіда померла в 1933 році і він більшість часу перебував у сина. На жаль, Свирид захворів і помер весною 1939 року. Олександра залишилась сама з трьома дітьми. Турбота про онуків – стала головним сенсом життя прадіда.
Після вступу прадіда Хоми до колгоспу, мій дідусь – Дмитро Удовенко пішов слідом за своїм тестем. Разом з бабусею вони запрягли у воза пару волів, на воза поклали віялку, плуг, борону, причепили до воза сіялку. Дід підійшов до купи дощок та товстенних колод і гірко зітхнув. Це були заготовки на вітряний млин, який він мріяв побудувати.
До дідуся тихенько підійшла бабуся і промовила: “Дмитре, не рви своє серце, така наша доля”. Дідусь ніжно обняв її, взяв на руки і посадив на воза. Сам посадив Івана на осідланого улюбленця всієї сім’ї коня і сів поруч з дружиною. За масть коня прозвали Вороний. Добре вгодований трирічний жеребець аж виблискував під променями сонця. Під плач дітей ця церемонія виїхала з двору і направилась до колгоспу “Перебудова”. На крики збіглись сусіди. Одні дивились на діда з
89
співчуттям, інші з подивом, а Заболотній Федір, навіть назвав діда дурнем.
Так сім’я Дмитра Прокоповича Удовенка із 6-ти осіб стала колгоспниками. Разом з переданою худобою та сільськогосподарською технікою до колгоспу відійшли майже всі землі дідуся. У приватному господарстві залишилось близько 80 соток землі на Обірках, де стояла садиба. Ця земля не раз спасала мою родину від смерті.
Поспіль до колгоспу вступили й інші сусіди. Тільки Заболотний Федір з Гапкою та Секлета з Андрієм лишались одноосібниками. Правда, у Секлети не було чого здавати в колгосп, а Федір довго ховав у заростях лози пару коней і корову. Коли терпець увірвався, він відвів їх в село Єрківці і продав. Повернувшись додому, Федір застав у дворі представників сільської ради, КНС і сусіда Лисого Ивона Карповича. Вони уже погрузили на воза порося, плуг і борону. Федір кинувся до них. Його скрутили, кинули на воза і повезли до контори колгоспу “Перебудова”. Гапка стояла з маленькою дитиною на руках, із шести народжених в живих лишився тільки один Гриша, і гірко плакала. Через кілька годин Федір повернувся додому увесь побитий і без грошей. Так закінчилось його одноосібницьке життя. Правда, хату йому залишили.
В ті тяжкі роки ще відбулась подія, яка змусила сім’ї певної частини людей переїхати на нове місце. Частину людських господарств, що заважала збільшенню подвір’я колгоспів, сільська рада та правління колгоспів примусово обмінювали на хати розкуркулених односельців. Під такий обмін попало господарство батька мого товариша Петра Олишевця. Господарство Олишевця Юхима Яковича межувало з колгоспом “Перебудова”. 14
90
березня 1934 року його хату, клуню і повітку обміняли на рівноцінне господарство, розкуркуленого Чорноуська Івана і Соломії. Переселення було підтверджене спеціальним Актом виданим правлінням колгоспу і сільською радою [1]. Та цей документ не врятував сім’ю Юхима Яковича в роки Великої Вітчизняної війни. З окупацією села німцями, повернулися і колишні господарі будівлі та вигнали Юхима і Катерину з хати. Понад два роки їхня сім’я жила у Матвія, брата Катерини. Тільки після війни вони знову повернулись до хати і жили там разом з Соломією і її донькою, поки та не знайшла собі інший будинок.
Така ж участь спіткала сім’ю Трипільського Олександра Профировича і Насті Павлівни з дітьми. Їхню хату забрали і розмістили там пасіку колгоспу “Перебудова”, а сім’ю переселили на господарство Тригуб (Цікал) Улити Терентіївни. В роки війни Улита вигнала їх з хати. Насті довелось звернутись до старости села – Петренка Євлантія і німців за допомогою. З їхнього дозволу сім’я повернулись у свою хату. Після визволення села, Улиту змусили вибратись до матері на Підгайці, а Настя з дітьми повернулась назад. – (Записано автором під час бесіди з Ніною Олександрівною. – 2013, 25 червня).
Колективізація принесла горе і в родину Удовенків. Карпо Прокопович – рідний брат мого дідуся Дмитра, не хотів вступати до колгоспу і віддавати туди з таким трудом нажите добро. Одного дня до його господи прийшли члени КНС з представниками сільради на чолі з Степаненком (Жалом) Михайлом. Не слухаючи Карпа, не зважаючи на плач Марії, Кузьми і Катерини, вони викинули їх з будинку в чому ті були одягнені. З подвір’я забрали все: одяг, пару волів, пару коней, корову, вівці, гуси, кури... В хату Карпа
91
вселили колгоспну активістку Заболотну Марію з дітьми (по-сільському Курочка) і поїхали з двору.
В одну мить Карпо і його сім’я стали голодранцями. Аби вижити Карпо з дозволу лісника Саливона Давида, який жив поруч, викопав у лісі землянку і забрав туди сім’ю. Всі родичі плакали, але змінити нічого не могли. Вони допомогли Карповій сім’ї одежею та їжею. Майже рік вони прожили в землянці, поки Карпу дали дозвіл вступити до колгоспу. Саме в той час сусідська жінка вийшла заміж і почала продавати хату. Родина допомогла Карпу купити стареньку хату і він з сім’єю перебрався туди жити. Уже після голодомору Карпо та Марія побудували нову хату. Вона постала поряд з батьківською землею і збудованою Карпом та Марією господою. Кожного ранку, виходячи на своє подвір’я, Карпо дивився, як по двору, що раніше належав йому, ходили чужі люди, змахував тяжку чоловічу сльозу і поспішав на роботу або рибалку. Зловлена риба спасла сім’ю від смерті, коли їх вигнали з господи та в голодовку, вона і тепер слугувала хорошим додатком до бідняцького столу.
Розкуркулили також сім’ю Удовенка Сидора Кіндратовича, двоюрідного брата прадіда Прокопа. Хату продали людям, а сім’ю моїх родичів засудили до трьох років заслання і відправили на Урал.
Тільки біль від втрат та всього пережитого почала потроху загоюватися, як захворіла моя бабуся. Вечорами, після тяжкої роботи, Дмитро сідав поруч із Марійкою, вдивлявся в її змарніле обличчя і такі рідні чарівні очі. Він молив Бога, щоб дав їй сили і картав себе за те, що погодився перервати вагітність. Це вона стомлена тяжкою роботою, турботами про дітей, яких все трудніше було утримувати, упросила його піти на цей ризикований крок,
92
сподіваючись, що все буде гаразд. Але доля розпорядилася по-іншому і послала нові випробування.
- Ох уже ці випробування, – подумалось Дмитру. – Скільки їх було і скільки ще прийдеться пройти. Перші страшні випробування на їх з Марійкою долю звалились уже невдовзі після народження Тимоша. Малюк захворів на віспу. Марійка не змикаючи очей, робила все необхідне для лікування синочка. Хворобу вони перемогли разом. Тиміш видужав, але на його обличчі і тілі залишилися на все життя шрами від лихої недуги. Марійка часто плакала від цього, робила Тимошу різні примочки з трав, але все було марно. Тоді ж віспою захворіла мати Дмитра, виснажений тяжкою працею її організм не витримав хворі і Якилина Тимофіївна Удовенко (Буряк) померла.
Страшно згадати, що вони пережили в роки голодомору. В Законі України “Про голодомор 1932 – 1933 років в Україні” ці роки названі геноцидом проти українців. [2]. А хіба не так?. Урожайність зернових у 1932 році була нижчою ніж у попередні роки, але уряд СРСР значно підвищив для України хлібозаготівлю і зобов’язав виконати нове завдання. Ось як про це сказано у постанові Політбюро ЦК КП(У) від 18 листопада 1932 року. “Зобов’язати Заготзерно відвантажити зверх експортного завдання, що є, не пізніше 8-го грудня 99 тис. тон пшениці, в. ч.: ”Москві – 50 тис. тон, Іванову – 15 тис. тон. Закавказзю – 20 тис. тон, Горький – 10 тис. тон, Крим – 4 тис. тон, і 23 тис. тон пшеничного борошна, в т. ч.: Ленінграду – 14 тис. тон, Закавказзю – 5 тис. тон, Москві – 1,5 тис. тон, Білорусі – 2 тис. тон, і Західній – 0,5 тис. тон.” [3].
Розпорядження тут же довели до районів, але зерна в колгоспах уже не було, бо його роздали колгоспникам на зароблений трудодень. Саме в листопаді 1932 року до
93
Сошникова приїхали уповноважені з району і забрали з колгоспних комір, навіть посівне зерно, але план не був виконаний. Тоді уповноважені разом з представниками Комітету незаможних селян і сільської ради пішли по дворах сошниківців. Обшукували скрізь, все збіжжя, що знаходили, а часто і майно, яке можна було продати, відбирали незважаючи на те, чи то були одноосібники, чи колгоспники. Цілі родини оставались у голих хатах приреченими на голодну смерть. Такі ж комісії нишпорили по всіх селах України. Виконуючи рішення Москви, вони оббирали і розорювали українських селян, а влада їх звинувачувала у саботажі і зриві хлібозаготівлі. Уже в грудні на Україні розпочався голод, що став нестерпним зимою 1933 року. Відсутність можливості вижити в своїх селах примусила людей кидати обжиті місця і шукати заробітку в інших місцях, але й цього їм не дали зробити. Так в директиві ЦК ВКП (б) і РНК СРСР обласним партійним та виконавчим комітетам від 23 січня 1933 року вказувалось: “Из некоторых районов Украины начались по примеру прошлого года массовые выезды крестьян в Московскую, Западную области, Центральную черноземную область, Белоруссию “за хлебом”. Имеют место случаи, когда села покидаются почти всеми единоличниками и частью колхозников. ЦК КП (б) У и СНК УССР предлагают:
1. Немедленно принять в каждом районе решительные меры к недопущению массового выезда единоличников и колхозников.
2. Проверить работу всякого рода вербовщиков рабсилы на выезд за пределы Украины…
3. Развернуть широкую разъяснительную работу среди колхозников и единоличников против самовольных выездов предостеречь их, что в случае выезда в другие районы, они будут там арестовываться.
94
4. Примите меры к прекращению продаж билетов за пределы Украины крестьянам, не имеющим удостоверений РИК’ов о праве выезда…” [4].
Постановою ЦК КП (б) У від 8 лютого 1933 р. вводилась заборона “официального учета” всіх подій пов’язаних з голодом у колгоспах, районах і містах. [5].
То були страшні роки. Тоді в Сошникові померло близько 400 осіб. У Національній книзі пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933 років записані прізвища 343 осіб померлих голодною смертю сошниківців. [6]. Прізвища та імена померлих людей (на жаль, не всі) зібрали ветерани села, які були свідками тих подій і школярі. Це відбулось ще в 1990 році. Тоді виконуючи накази виборців депутати сільської ради своїм рішенням №28 від 29 травня 1990 року створили комісію для підготовки матеріалів до Книги пам’яті. Згідно рішенню сільської ради необхідно було “встановити імена загиблих в роки війни, а також імена померлих в роки голоду 1930 – 1933 років, репресованих в роки сталінських репресій”. За дорученням сільської ради ветерани та учні села обійшли всі подвір’я односельців і записали прізвища померлих. Після уточнень депутати сільради під керівництвом голови – Олишевця Петра Юхимовича прийняли рішення – встановити на цвинтарі меморіальний комплекс жертвам голодомору – великий хрест і стелу. Це відбулося в 1992 році. 350 прізвищ померлих від голоду сошниківців висічені на пам’ятних гранітних плитах. Серед них багато осіб роду Удовенків. [7].
Помер в 1933 році Удовенко Фрол Прокопович – рідний брат мого дідуся Дмитра і Марія Мануїлівна, дружина прадіда Хоми. Від голоду померли також Удовенко Марія І., Удовенко Євлантій Т., Удовенко Сидір Т., Удовенко Трохим, Удовенко Марко та троє його діток. Чомусь у
95
списках померлих відсутні Удовенко Фрол, Удовенко Марко з дітьми та моя прабабуся.
Осінню 1932 року до хати Удовенка Свирида і Марії Калениківни (хата стояла де нині проживає Тригуб Михайло Порфирійович з сім’єю) нагрянули представники сільської ради з обшуком, знайшли заховане зерно і стали забирати його. Марія не стрималась і кинулась на кривдників у бійку. Скінчилось тим, що Марію посадили у в’язницю на три роки, а Свирид залишився в голій хаті з 4-мя дітьми: Лаврін, Сава, Марія, Єпестина. Всі вони померли від недоїдання, а згодом і сам Свирид.
Нині в Інтернет виданнях можна зустріти цифру 760 осіб, померлих від голоду в селі Сошникові [8], але вона не підтверджена іменами і прізвищами. Ця цифра з’явилась під час президенства Віктора Ющенка. Тоді облік вели, з 1930 по 1933 рік, і включали до списку померлих й потенційно ненароджених за ці роки. На думку, багатьох вчених і мою теж, такий підрахунок не є об’єктивним. Кількість померлих не треба перебільшувати, вона й так страшенно велика. Тільки в Сошникові із понад 3-х тисяч селян померло близько 400 осіб. Горе прийшло в кожну хату, а іноді викосило цілі сім’ї. Про це ми маємо всі пам’ятати, як це роблять рідні померлих, щорічно облаштовуючи могили померлих та вшановуючи їхню пам’ять. Пам’ятати і ніколи не допустити повторення такої трагедії.
В жахливі роки голоду, тільки завдяки кмітливості і старанності Марійки вони всі вижили, – подумалось Дмитру. – Це Марійка, ще осінню 1932 року, після посушливого літа, під час вибирання картоплі настояла, щоб Дмитро не заносив всю картоплю до погребу, а невеличкими купками позакопував її на городі. Все збіжжя, що було в коморі, вона позбирала в торбинки і поховала в різних
96
місцях. Осінню Марійка щоденно посилала дітей до лісу по дикі груші та гриби. Вона сушила все принесене і ховала в торбинки. Комора і погріб були майже пусті – це не раз перевіряли представники сільради і КНС, а Марійка кожного дня знаходила можливість щось приготувати поїсти сім’ї.
Не було тижня, щоб Марійка не понесла щось із своїх запасів Олександрі і Свириду. Їхня сім’я бідувала більше дідусевої, бо мала гірший город. Допомагала вона Семену і Улиті, Карпу та Марії, Вівді та малому Григорію. Дідусь Дмитро і діти дуже схудли, сама Марійка ледве тягала припухлі ноги, але вони і сім’ї братів дожили до врожаю 1934 року. Олександра завжди пам’ятала про це і до останніх років свого життя доглядала за могилою Марії. Помираючи баба Олександра зібрала своїх дітей та онуків і наказала: “Доглядайте за цією могилкою, якби не Маруся (так інколи вона називала мою бабусю) то ми б померли в роки голодовки”. – Діти материн заповіт виконували поки ми з дружиною не повернулися до Києва.
Осінь 1935 ріку принесла селянам радість. На полях колгоспу “8 Березня” зібрали хороший врожай і колгоспники отримали на трудодень по 5 кг збіжжя. Дмитро привіз на подвір’я кілька возів зерна, картоплі, буряків. Кілька років поспіль врожайність була ще більшою і колгоспники з полегшенням дивились в майбутнє, а одноосібники села стали добровільно вступили до колгоспів.
Пригортаючись до Марійки, Дмитро гладив її коси, плечі, таке рідне, безліч разів ціловане обличчя, а в голові, ніби спалахи блискавки виникали події їхнього життя. Ось він вперше побачив її ще дівчиськом і закохався, як прийшов з сватами до її батьків. Марійка стояла поряд з білим комином у вишитій сорочці, з її плечей звисав платок розшитий різнокольоровими квітами. Заплетена коса сягала
97
нижче пояса, а над лобом і поза вухами кучерявились русі коси. На обличчі рішучість і мольба. Її очі аж іскрилися, щоки палали, а руки перебирали нею розшитий платок.
Дмитро дивився на Марійку і, майже не чув розмови сватів. Він отямився тоді, коли Хома Тимофійович звернувся до доньки: “То, що скажеш Марійко?”
- Благословіть тату й матусю, – ледь прошепотіла вона.
Хома глянув на дружину, сватів, перевів очі на Дмитра. Той виструнчився, як тільки міг і завмер. Хома подумав, – Хороший хлопець і свати такі, що не гріх з ними поріднитися. – Він розвернувся, став на лаву, що понад стіною тягнулася від дверей до самої покуті і зняв ікону. Мовчки зліз з лави, взяв за руку дружину – у хаті стояла німа тиша, і ласкаво промовив, – Діти підійдіть до нас.
Марійка радісно пов’язала Дмитру платок, вони взялися за руки, підійшли до батьків і схилили голови. Батьки тричі благословили їх на довге і щасливе життя. Дмитру тоді йшов 23-й , а Марійці – 19-й рік.
Тільки Дмитро примружив очі, як нахлинули нові спогади. Ось вони з Марійкою на лузі грузять сіно. Він подає, а вона притоптуючи розкладає сіно по гарбі (спеціальний віз для перевезення сіна і соломи). Наклали доверху. Добряче затягнули рублем (спеціальна жердина, що сягала через всю гарбу) і мотузкою, щоб сіно не розпалося по дорозі. Дмитро видрався наверх і гейкнув на волів, аби ті рушали. Марійка, розжарена роботою, притулилася до нього. Чи то від запаху свіжого сіна, чи від її полум’яних губ, які ніжно шепотіли: “Дмитрику, мій любий Митю”… По його тілу прокотилось полум’ям. Він ніжно пригорнув її до себе і цілував, цілував ... Добре, що воли самі знали дорогу до хати. Після цієї поїздки у них народився синок. В
98
його рисах обличчя багато Марійчиного. Тільки Івану вона передала свої кучері і частенько сміючись, говорила малому Вані: “Ми знайшли тебе на лузі в пахучому сіні”.
Схилившись до дружини, ніжно тримаючи її руки, Дмитро думав, – Як в ній поєднувалась така велика ласка та рішучість, що межувала з якоюсь безрозсудністю. А хіба не так? Це ж тільки вона могла придумати та піти на вчинки, що не можливо забути. В них з Марійкою уже бігали по двору два синочки, а вона просила Бога, аби той послав їй доньку-помічницю. Якось вони були в гостях у Свирида. Поки чоловіки сиділи за столом, а діти бігали на подвір’ї, Марійка і Олександра про щось тихенько розмовляли.
Дві красуні були, мов сестри. Саме тоді, подивившись на доньку Олександри, Марійка і запропонувала відчайдушну угоду: “Марійка і Олександра вагітніють та так, щоб одночасно народити. Якщо Марійка народить хлопчика, а Олександра дівчинку то розміняються дітьми ще до хрещення і нікому, ніколи про це не скажуть”. – Олександра погодилась з нею.
Дивно, та вони таки народили в одну ніч. Не можна уявити собі, яке розчарування було в моєї бабусі, коли серед ночі прибіг брат Свирид і радісно сповістив: “Олександра народила сина – Петю!” – Бабуся тут же народила сина – Павлика. Ще до сходу сонця зібралися куми і повезли обох немовлят хрестити. Похрестили і нарекли так, як захотіли матері – Петро і Павло. Ближче до церкви жили Свирид з Олександрою, саме туди першими і приїхали куми. Тільки ті зайшли до хати, як прадід Хома схопив дитя на руки і з словами: “Дякую тобі Господи, що послав мені онука”, – поліз на піч.
99
Куми та батьки тільки сіли за стола, як з печі почулося незадоволене бурчання і пролунало: “А трясця вашій матері, хіба ж це Петя. Це ж дівчина!”
Всі схопилися і бігом до Хоми, який злазив з печі і простягав до них обмочені долоні. Дитину розгорнули, – дівчина! Швиденько сповили і знову до батюшки. Той подивився на дитя та кумів, мовчки взяв святця і в букві “П” додав посередині лінію і промовив, – Буде Тетя, або Тетяна. Це трапилось в ніч 23 січня 1928 року. Коли діти підросли жінки розповіли чоловікам про свою змову, попросили вибачення у них і у Бога, який не дав їм згрішити.
Дмитро любив свою Марійку і старався лишній раз її не засмучувати. Якщо за якусь дрібницю вона на нього бурчала, то він мовчки виходив на двір і шукав собі роботу. Вона теж душею відчувала межу своєму бурчанню, незабаром виходила на двір, підходила до нього і тихенько промовляла: “Митю, ходімо їсти, я уже все поставила на стіл”. – Дмитро кидав роботу, вони разом заходили до хати і забували про суперечку. Та одного разу – це було в 1937 році, на другий день Паски, все відбувалось інакше. Дмитру дуже захотілося піти в гості до Карпа, бо давненько уже не бачились. Він про це сказав Марійці.
- Дмитре, ти що не бачиш, кругом вода, як ми доберемося аж на Солонці?, – здивовано мовила Марійка. Дійсно, скільки оком не кинь виднілась вода. Це рання весна призвела до швидкого танення снігу. Могутній Дніпро не зміг поглинути всі талі води. Вирвавшись з берегів, вода пішла канавами і низинами все покриваючи на своєму шляху. Прибутна вода приходила і раніше, але в 1937 році вона затопила майже всю південно-західну частину села. З Обірок можна було вибратись тільки на човні, але його не було у господарстві Дмитра.
100
Дмитро спокійно вислухав Марійку, походив кругом хати і побіг до клуні. Дістав там великі ночви, видовбані із верби, і поніс до води. В них діти частенько ходили (я моряк і не можу сказати плавали) поряд з хатою, а він на них бурчав: “Це вам не човен. З них можна плюхнутись у воду”. Дмитро повернувся, знайшов підходящу дошку і бігом назад. Тихенько спустив ночви на воду і сам заліз туди. Вони впевнено витримували Дмитра. Він покликав Тимоша, щоб і той заліз. Опираючись дошкою, як веслом, він кілька разів пройшов по воді на такому “човні”. Знову зайшов до клуні, нав’язав дві в’язки сіна і відніс у ночви, щоб можна було сісти. Задоволений своєю видумкою Дмитро швиденько пішов до хати.
Марійка давно збагнула задум чоловіка і через вікно, разом з дітьми, стежила за ним. Її бентежила тільки одна думка: “Чи не потонуть ночви, чи витримають вони двох там де глибше? Бо на шляху до господарства Карпа їм прийдеться перетинати не тільки болото, а ще й річку Карань. – Боже допоможи, тут по прямій всього-на-всього близько кілометра”, – благала вона.
Дмитро радісно влетів у хату і вигукнув: “Марійко швиденько збирайся, я вже випробував човен!”
Марійка спокійно одягнулася, бо знала, сперечатися марно. Якщо Дмитро щось утовкмачив собі в голову – його майже неможливо переконати в зворотному. Вона наділа гумові чоботи і взяла кошик з їжею та подарунками. Дмитро взяв дружину на руки і поніс до води. Тихенько опустив Марійку в ночви, дочекався поки вона сіла на сіно і заліз сам. Ночви добре тримали обох. Тихенько відштовхуючись дошкою-веслом, обминаючи корчі та кички, що виднілися з води, вони благополучно добралися до брата.
101
Вся сім’я Карпа, не вірячи своїм очам, висипала з хати. Після радісних обіймів сіли за святковий стіл. Випили і потекла задушевна розмова. Та така, що Дмитро забув про домівку. Раптом він відчув дотик Марійчиної ноги під столом. Він повернув голову, вона прихилилась до нього і прошепотіла: “Пора збиратися”. – Дмитро мугикнув, а тут Карпо налив келехи і запропонував випити за батьків. Як не випити? Випили і всі разом заговорили…
За звичай Дмитро пив мало і не любив питущих, але якщо вони сідали за стіл з Карпом то якось потрошку-потрошку і набирались досита. Сьогодні мабуть такий день, бо Марійка ще не раз штовхала його під столом, але Дмитро ніяк не хотів їхати додому. Почало сутеніти і тільки тоді вони вилізли із-за столу, сіли у ночви і попрямували на Обірки. Правда, тепер, як на зло, ночви почали натикатись на корчі, а вода все більше попадала до них. З кожним таким дотиком Марійка докоряла Дмитру, що він випив лишнього і забув, що дома голодні діти і худоба. Чомусь сьогодні докірливі слова дружини все більше й більше дратували Дмитра. Тільки в черговий раз ночви наткнулись на якусь кичку, а Марійка почала бурчати, він різко підвівся і в ту ж мить ночви перевернулися. Дружина ойкнула і заплакала. Дмитро обернувся і обомлів. Дружина стояла по груди у воді, а її очі із страхом говорили: “Дмитре, що ти робиш? Це ж я, твоя кохана Марійка”.
Весь хміль як рукою зняло. Дмитро схватив ночви, вилив з них воду і знову поставив на воду. Як дитину взяв Марійку на руки і поставив у ночви. – Присядь і тримайся за борти, – промовив він, перевів руки на задній борт і мовчки почав рухатись. Так Дмитро доставив Марійку майже до хати. Коли ночви сковзнули по землі, він взяв дружину на руки і побіг у хату.
102
- Тимоше, скоріше витягни з печі теплої води, затопи піч та нагрій кип’ятку! Іване, принеси з комори липового меду та знайди засушений липовий цвіт! – з порогу крикнув Дмитро, а сам тремтячими руками знімав мокрий одяг з Марійки. Не звертаючи уваги на плач дітей, Дмитро змішав горілку з теплою водою і старанно розтирав ноги, груди, спину і все тіло дружини.
- Ти всю шкіру мені зітреш, – тихо промовила Марійка. Це були перші слова, які вона сказала після падіння у воду, та Дмитро зрозумів, що вона його простила. Піч розгорілась і Тиміш приніс кип’яток. Дмитро допоміг Марійці переодягнутися в суху одежу і переніс на піч. Він сам заварив чай з цвітом липи і листям малини (це Марійка насушила на всякий випадок), накидав у миску меду, і стоячи на припічку із ложки став напувати дружину.
- Хіба я маленька, я й сама можу напитися, – прошепотіла Марійка.
- Звичайно можеш, – лагідно мовив він і підніс до її губ чергову ложку з запашним чаєм. Вона сьорбнула і додала, – Переодягнись, з тебе тече вода.
Всю ніч, накриті теплою ковдрою, Марійка і Дмитро пролежали на гарячій черені. Марійка дуже потіла. Він кілька разів допомагав їй переодягнутися. Рано вранці вона встала, розтопила піч і стала варити сніданок. Дмитро сам подоїв корову, нагодував поросят, курей і тільки тепер запитав: “Як ти? Мені можна йти на роботу?”
- Все гаразд, – мовила Марійка. – Сідай снідати. Будеш йти на роботу то перенеси Ваню й Павлика через воду, бо їм треба добратися до школи.
Як не дивно, але цього разу ні Марійка, ні Дмитро не захворіли. Цілий день Марійка очікувала повернення
103
чоловіка з роботи. Вона зустріла його в сінях, обхватила руками і всім тілом притулилась до нього. Дмитро підняв її на руки, розцілував і заніс до хати. Це було примирення.
Спогади обірвалися, як і життя Марії. Вона хворіла зовсім мало. Її не стало осінню 1937 року. Прожила вона на світі 38 років. Останні слова Марійки закарбувалися у пам’яті наказом: “Бережи дітей!” Дмитро, щоб надати ради синам і господарству, через рік одружився на Тетяні (по-вуличному Тараниха). Її чоловік помер під час голодовки. Тетяна привела з собою в сім’ю свого сина Петра. Життя почало ніби налагоджуватися, але весною 1939 року дідусь переходячи кладку впав у воду і простудився. Хвороба не відступала. Осінню його відвезли до Борисполя в лікарню і зробили операцію на сечовому міхурі. Там він і помер. Після похорону Тетяна зібрала речі і повернулася до своєї хати.
Взагалі, 1939 рік видався дуже тяжким для моєї родини. Спочатку помер Свирид Хомович, потім Карпо Прокопович, за ним і мій дідусь – Дмитро Прокопович. На сошниківському цвинтарі могили Карпа і Дмитра поруч. Бабуся Марія покоїться за 20 метрів від них, біля своєї матері, батька та брата. Там же похована баба Олександра, дядько Кирило і дядина Настя.
Після смерті дідуся четверо хлопців залишилися круглими сиротами. Старшому з братів – Тимофію, йшов 19-й рік. Вони вирішили, що самі справляться з труднощами, які випали на їхню долю. Та невдовзі тяжко захворів Мишко. Грошей на лікування не було. Прийшли родичі і представники сільської ради. – Як бути? Чи віддати дітей комусь із родичів під опіку, чи відправити менших до притулку? – вирішували вони. Взяти дітей під опіку могли тільки Семен і Улита, бо Фрол помер у
104
голодовку (1933), а Вівдя лишилась з сином Григорієм і вийшла заміж за другого чоловіка. Карпо помер від простуди в кінці літа 1939 року, а на руках у Марії лишилось двоє діток – Кузьма (1921) і Катерина (1924). Олександра теж поховала весною 1939 року свого Свирида. Вона сама виховувала трьох діток: Марію (1924), Тетяну (1928) і Кирила (1930). У Семена з Улитою був тільки один син – Іван 1930 року народження, але жили вони бідно і частенько сперечались. Прадід Хома був уже старенький і хворий.
Рішення було прийняте не на користь дітей. Зимою 1940 року Павла та Михайла відправили до притулку, але і тут братам не пощастило. Їх розмістили не тільки в різних притулках, а ще й в різних містах. Доля не тільки роз’єднала сиріт, а ще й кинула їх на тяжкі випробування. З цієї зими вони уже ніколи не мали можливості разом сісти за батьківський стіл та згадати свого тата і маму.
На батьківському господарстві залишились Тимофій з Іваном. Треба відмітити, що голодовка 1932-1933 років вплинула на дії уряду країни. Уже в 1934 році він дозволив колгоспникам мати у приватному господарстві худобу. Дідусь з бабусею використали цю нагоду. На їхньому подвір’ї знову появилися корова, свині кури, качки. Роботи добавилось, але жити вони стали справно. Саме це господарство і мали утримувати Тиміш з Іваном.
Тиміш ще юнаком догнав батька на зріст. Він, мовби соромився свого майже двометрового зросту і чомусь, на відміну від батька і діда, сутулився. За це йому частенько діставалося від батьків. Разом з батьком він працював у колгоспі. Годинами Тиміш міг розглядати трактори і особливо, полуторки. Він мріяв стати водієм (цього досягне перебуваючи у війську). Вечорами Тиміш біг до своєї Галі.
105
Поладько Галина Захарівна (наша родичка, жила там, де зараз подвір’я Штефана Івана Юхимовича). Висока та худа, вона майже не ходила на вечорниці. З Тимошем їй було добре і Галя радісно зустрічала його. Весною 1940 року Тиміш і Галя одружилися. Весілля не було. Вони тихенько розписалися у сільській раді. З батьківського двору Тиміш взяв: свої речі, порося, кілька курок, качок і переїхав жити до Галі. Осінню того ж року Тимофія призвали до війська.
Івану в 1939 році ще не виповнилось і сімнадцяти років. Трохи нижчий на зріст від Тимоша, стрункий, веселий. Темнорусі кучері, що постійно вилазили з під кашкета, і заворожуюча посмішка – вирізняли його серед братів. Кмітливий та скорий, як в роботі так і в розмові, Іван швидко сходився з людьми. З ранньої весни і до пізньої осені він ходив в одній майці. Покійна мати частенько сварила його за цю звичку. Іван підходив до неї, обнімав і промовляв: “Матусю, скоріше давайте сорочку бо я поспішаю”. – Коли він повертався додому сорочка, зав’язана рукавами, знову висіла у нього на поясі.
Після закінчення навчання в школі, Іван працював у колгоспі “8 Березня”. З дитинства він любив коней, саме їх і доглядав. З особливою ніжністю він відносився до Вороного. Кінь постарів, але ще був справним. Вороний, немов би пригадував свою молодість, радісно зустрічав Івана і виконував всі його бажання. Якщо виникала потреба кудись їхати верхи, чи гнати коней на випас, Іван сідлав Вороного. Люди дивувались – наскільки кінь і хлопець розуміли один одного. Вони сумували, якщо довго не були разом. Частенько Іван залишав Вороного у домашньому сараї, мив його і вичісував. Так же старанно він доглядав домашню скотину, давав лад господарству, підтримував порядок у хаті та на городі, де було посаджене все необхідне для життя і утримання худоби.
106
