Последний визит: 2024-02-17 16:36:01
Сейчас не в сети

МОИ ПОСЛЕДНИЕ КНИГИ:

Новые комментарии

Под влиянием положительных эмоций, вызванных прочтением книги П.И.Удовенко ныне известная украинская поэтесса М.А.Фомина написала в качестве рецензии нижеприведенные стихи:

“Родинна історія” – книга шедеврів,
Читаєш і бачиш життя проминуле.
Усе оживає – стає незабулим,
Рукою торкає оголених нервів.

Вона співчутливі посіяла зерна,
Незнане, небачене стало почулим.
“Родинна історія” – книга шедеврів,
Читаєш і бачиш життя проминуле.

І війни, і голод – народе стражденний,
З тих років твоїм оптимізмом війнуло,
Бо пам’ять живе – незатягнута мулом –
В ній – сутність і велич, і магія, й кревність.
“Родинна історія” – книга шедеврів.

***

Пройшли роки. Минуле не забути,
Воно приходить в спогади і сни,
Ворушить чари – трепети весни,
Підводне царство й подих м’яти-рути.

Морів і океанів гомін чути
Не наяву – у відгуках луни.
Пройшли роки. Минуле не забути,
Воно приходить в спогади і сни.

Були в нім шторми, радість і осмута,
І мамині мудрини сивини,
Йому тепер не відшукать ціни,
Бо все це довелося осягнути.
Пройшли роки. Минуле не забути.

После прочтения книги были написаны стихи, помещенные в Инете:
http://vladvasgon.avtor.me/note/60746

"Родинна історія" очень полезна для подрастающего поколения, как "зеркало истории" одного из уголков Украины!
Спасибо автору за отражение фактов в Инете!
http://vladvasgon.avtor.me/note/60
Написал(а): vladvasgon
2018-06-27 | Произведения
Запись: РОДИННА ІСТОРІЯ
Необыкновенно интересный биографическеий очерк о жизни Человека
- Моряка, историка, Патриота, дополняющий текст предыдущей "Родиной історії". Такие книги достойны включения в учебную программу средней школы для воспитания Патриотизмв у подрастающего поколения! Доволен прочтением книг и знакомству с автором: http://vladvasgon.avtor.me/note/60746
Написал(а): vladvasgon
2018-06-19 | Произведения
Запись: ФЛОТ В МОЕЙ ЖИЗНИ


Avtor Adsens
Индексация сайта

РОДИННА ІСТОРІЯ. ХТО Я, ЗВІДКИ МОЄ КОРІННЯ.

ХТО Я, ЗВІДКИ МОЄ КОРІННЯ.


Я, Удовенко Петро Іванович. Удовенки жили в Сошникові здавна. За даними Метричних книг Михайлівської церкви на рубежі XIX – XX століть в селі проживало більше 20-ти сімей Удовенків. Всі вони були багатодітні. Щоправда, тоді щорічно в Сошникові народжувалось більше сотні діток. Так, в 1892 році народилось 129 немовлят, в тому числі 73 хлопчиків і 56 дівчаток, в 1893 – 122, а в 1900 році – 144 дитини. Молодих сімей теж створювалось багато. В 1890 році в церкві обвінчалися 22 пари, в 1893 – 29 пар, в 1900 – 22 пари.[1].

На жаль, у нас відсутній опис родоводу Удовенків. У моїй пам’яті збереглися тільки ті події, про які розповідали родичі і які я знайшов у архівах. Мій прапрадід Удовенко Терентій мав кількох синів. В пошуках кращої долі один з них добрався до Москви і там облаштувався, інший створив сім’ю в Києві, решта жили і працювали у Сошникові. Серед них Прокіп Терентійович Удовенко. Прокіп – мій прадід. За свідченням записів у Метричних книгах він разом із двоюрідним братом Хомою Ярмолаєвичем відслужив у царському війську і повернувся до села солдатом запасу. При одруженні і при народженні дітей їх обох записували – “солдат запасу”. [2]. Наприклад, Фрол, 17 (18) серпня 1892 року народився. Батьки: запасний рядовий Прокіп Терентійович Удовенко і його законна дружина Якилина Тимофіївна. Хрещені: казенний селянин Лука Терентійович Удовенко та козачка Мотря Лаврентіївна Говоруха. [3].

Жив прадід на Підгайцях, неподалік від старого кладовища. Велика хата та сараї стояли за подвір’ям Іщенків (прадідів нинішнього голови села Іщенка Олександра

45

Миколайовича). По одну сторону (північну) від господи прадіда рядком жили сім’ї синів – Ничипора і Пилипа; братів: Луки і Свирида. Сім’я сина Фрола жила з батьками. По другу сторону – сім’я сина Семена. Через дорогу – хата брата Омеляна та його сина Олексія.

Брат прадіда – Лука Терентійович одружився в січні 1879 року на козачці Ганні Семенівні Саливон. Уже у вересні в них народились Ганна і Федір, потім Олена (1887), Меланія (1892), Павло (1895), Марія (1900). [4]. Маючи велику сім’ю Лука поїхав на заробітки до Америки і там загинув. Моєму прадіду довелось допомагати дружині брата виховувати дітей. Як склалась доля Ганни, Федора і Павла мені не відомо, а трьох доньок вони видали заміж. Меланію у Ковалин, Олену за Петраша, Марію за Поладька Андрія, сошниківських парубків.

Серед сошниківців Удовенко Прокіп вважався хорошим господарем. Під час столипінської аграрної реформи, коли сільський пан Машин М.О. почав розпродувати свої землі, Прокіп домовився про розстрочку виплат і прикупив у нього кілька десятин польової землі. Це був додаток до розділеної землі між казенними селянами. До Жовтневої революції 1917 року в господарстві прадіда було кілька десятин землі (по тим міркам чималенько), воли, коні, корови, овечки та інша живність. Після революції, з розподілом радянською владою поміщицької землі на кожного члена сім’ї, прадід ще збільшив земельну власність. Та головне його багатство – красива дружина Якилина (Акулина) і сини: Пилип (1891 року народження), Фрол (1892), Ничипір (1893), Дмитро (1895), Карпо (1897), Прокіп (1899), Семен (1903). [5].

Дмитро Прокопович – мій рідний дідусь. Він одружився в буремні революційні роки (1918) на красивій сільській дівчині Сові Марії Хомівні – дідусь називав її Марійкою

46

(1899). [6]. Її батько – Хома Тимофійович та мати Марія Мануїлівна теж були працьовиті і не пасли задніх у селі. Дідусь і бабуся отримали від батьків хороше придане. Прадід виділив Дмитру чимало землі. Частина земельного наділу, близько гектару, припала на масив Обірки, що островом виділявся на болотистій місцевості села. Саме в центральній частині масиву молоді за допомогою рідні швиденько збудували великий, за мірками того часу, дім: 8 на 12 метрів. Дмитро і Марія – першопрохідці. Поруч з хатою були збудовані сарай для скоту та клуня – висока будівля виплетена з лози і вкрита очеретом. Розміри клуні дозволяли заїжджати туди волами чи кіньми та зберігати сіно і солому. З обох боків городу дідусь посадив яблуні, груші, шовковицю, сливи та смородину. На правій межі городу він викопав колодязь, а в нього поставив привезені з Переяслава цементні круги.

Ліворуч від дідусевої господи розбудували подвір’я Заболотний Федір та Гапка, за ними дві сім’ї Коломійців: Дмитро і Лукина та Антон і Наталка. Праворуч від дідусевого городу збудували дім Андрій з Секлетою. Через дорогу, прямо проти дідового подвір’я, Коломієць Анатолій і Пріська. Праворуч від них – Лисий Ивон з Ганною, а ліворуч – Заболотний Артем і Марфа. Всі новосельці були молоді, а їхні діти майже однолітками. Поселення назвали хутір Левади або Обірки.

До 1941 року в центрі Обірок компактно облаштувалися вісім сімей. Трохи далі, прямо на виїзді з греблі, що слугувала дорогою між Підгайцями та Обірками, построїли хату Тригуб Василь з Гапкою, а ще дальше за ними Петраш Лука і Маруся. Щоб скоротити дорогу до села і постійно не ходити через греблю, що пролягала метрів за 500 – 600 від хат, обірчани зробили ще одну доріжку. Спільними зусиллями вони на відстані 5 метрів викопали дві паралельні

47

канави, а землю викидали до середини. Так виникла гать довжиною понад 500 метрів. Через канаву, що текла посередині болота, положили кладку з поручнями. Пролягла ця гать від дідусевого двору до центральної вулиці села. Люди до сих пір ходять по ній і дякують першопрохідцям.

Осінь 1920 року. На подвір’ї завершувались будівельні роботи, а бабуся народила першого сина. Його назвали Тимофієм (Тимошем) на честь Марійчиного діда. Сова Тимофій Федорович (мій прапрадід) загинув випадково. В 1921 році до Сошникова прибув загін червоноармійців з Переяслава. Частина бійців розмістилась на ночівлю в хаті Тимофія. Вночі на них напали банди Чорного та Яременка, які діяли в навколишніх селах в 20-ті роки. Бандити вбили 5 червоноармійців і поранили Тимофія. На другий день червоноармійці пішли з села, а трохи пізніше Тимофій помер від отриманих ран. У Тимофія лишилися сини: Іван, Хома, Лаврін, Степан, Тимофій, Матвій, доньки Єфимія та Ірина і дружина Дар’я Василівна. Сини уже відділились від батька, тільки Хома жив з батьками. Після одруження Свирида, сина Хоми та Марії, прадід і прабабуся переїхали жити на господарство батьків Марії Мануїлівни, яка походила із роду Поладьків. Так, Хома став жити в Іскрі, а молоді остались на господарстві прапрадіда з Дариною Василівною. Олександра, дружина Свирида, вродлива дівчина, одна із шести доньок сім’ї Степана і Гапки Хоменків. Жили вони неподалік від Хоми. З дитинства Олександра дружила з моєю бабусею.

Народження першого онука в моїх прадідів викликало стільки радості, що на хрестинах Тимофія вони розщедрились і дали Дмитру та Марії грошей на розширення господарства. Прадід Хома до корови, яку дали за бабусею, як придане, додав молоду кобилку. Прадід Прокіп, щоб не вдарити обличчям у грязь, подарував пару молоденьких бичечків. З

48

цього дня мій дід Дмитро не мав спокою. Тільки з’являлась якась копійчина – він пускав її на розширення свого господарства. Під час дії нової економічної політики дідусь докупив польової землі ще й скупив болотисті угіддя за своїм городом. На цьому болоті він пропадав зранку до ночі. По межах дідусь викопав канави і насадив верби та груші. Кожного літа тут заготовляли сіно для домашньої худоби. Зараз там випас для корів громади і торф’яні кар’єри, які люди називають Удовенківські. З розширенням господарства зростала і сім’я моїх предків. Літом 1923 року народився син Іван, зимою 1928 – Павло, весною 1930 року – Михайло. Дідусь майже зрівнявся із своїми батьками та прадідами по кількості народжених синів і обігнав їх по нажитому майну. Щоб полегшити господарювання Дмитро вступив до ТСОЗ, яке очолював прадід Хома. Все складалося добре та грянула суцільна колективізація.

Одного вечора до хати завітав Хома Тимофійович, подивився на онуків і прошепотів до дідуся: “Дмитре, треба вступати до колгоспу”.

Дмитро очмаріло глянув на тестя і сказав, як відрізав: “Нізащо!” Подумав і додав, – Що я там забув. Роками ми з Марійкою не знаючи передиху працювали, а зараз все віддати. Ні-і-і, – з натугою, через зуби, заскрипів він.

- У вас, Дмитре, табун діток, хочеш сам на Соловки чи до Сибіру, а їх голими пустити по світу, – вів далі прадід Хома. – Ти хіба не чуєш, не читаєш газет, що робиться навкруги? Мене викликали до сільської ради і попередили, щоб ми самі заявили про розпуск нашого Товариства і вступали до колгоспу.

У двері хтось добряче бахнув і, не питаючи дозволу, увійшов. “Здоровенькі були”, – з порогу привітався прадід Прокіп і, не чекаючи відповіді, додав, – Свате Хомо Ви теж
49

тут. Це добре, бо є розмова (люди, які знали прадіда Прокопа, розповідали, що цей двометрового зросту чолов’яга мав гострий розум, був скорий на слово, а при суперечках не дуже церемонився з суперником. Він міг піти напролом і брякнути колюче слово). – Ми з Семеном тільки з Переяслава. Кепські справи з цими колгоспами насуваються на нас. Ціла напасть. Люди кажуть, хто не хоче вступати до колгоспу будуть забирати все майно і висилати на Соловки або до Сибіру. Одним словом розкуркулювати.

- Ми не куркулі, – буркнув Дмитро. – Все робимо своїми руками і своїм горбом та потом наживали майно.
- Ти не перебивай батька, – бликнув очима на сина Прокіп, – краще послухай. На ринку я чув від людей, що вийшла якась партійна постанова про суцільну колективізацію. Значить будуть і у нас заганяти до колгоспу. Від них немає відвороту, тож думай. І Вам, свате, досить балуватись із своїм ТСОЗ, потрібно задуматись про майбутнє дітей та онуків, – наче резюме підвів Прокіп.
- Саме з цього приводу я і завітав до Дмитра, – спокійно мовив Хома Тимофійович. Він повна протилежність Прокопу. Худорлявий, височенький, чепурний, з невеличкою сивою борідкою, Хома і за характером, і за манерою поведінки та веденням дискусій завжди зберігав спокій. Говорив повільно і виважено, чим привертав увагу співрозмовників. За толерантність і людяність багато сошниківців, в тому числі і Прокіп, поважали Хому Тимофійовича.
- От і добре, от і поміркуйте разом, бо вам є що втрачати, а я піду до Карпа. Він, мабуть, теж нічого не знає про колективізацію та все тягне до двору. – З цими словами Прокіп вийшов з хати і підтюпцем направився на Солонці.

Прадід любив Карпа і Дмитра. Високі на зріст, як він сам, широкі в плечах. Чи кашкет, чи шапка, навіть у люті морози

50

в обох на потилиці, щоб було видно темнорусу шевелюру. З дитинства вони, як кажуть, не розлий-вода, завжди разом. Якщо Прокіп їх сварив то насупляться і слова з них не витягнеш. На вулиці сини не уникали суперечок, а при необхідності могли відстояти себе і заступитися за братів. Їх кулаки схожі на невеличкі кувалди були стримуючою силою для багатьох сільських задирак. В роботі обоє спорі, ненаситні. Карпо молодший від Дмитра, а одружився одразу ж за старшим братом. Та не одружився, а викрав свою Марійку із батьківського дому (по – сільському Ковтуни). Їй ще тільки йшов 16-й рік тому батьки не давали згоди на заміжжя. Тоді Карпо взяв Марійку за руку і привів до Прокопа в хату. Вони обоє впали Прокопу і Якилині в ноги і стали благати, щоб їх благословили. Ті так і зробили, ще й весілля відгуляли без участі сватів. Прокіп виділив Карпу кілька десятин землі і допоміг збудувати дім на Солонцях. Це далеченько від Підгайців, де він сам проживав, але там місце просто чудове. Річка Карань правим берегом впирається в город Карпа. Поряд випас для худоби громади, вільшина, ліщина, дикі груші, а за ними старинний сосновий бір. Карпо швидко облаштувався і, як Дмитро, став добротним господарем.

Думаючи про синів, Прокіп згадав, як вони з Килиною раділи народженню синів і старались аби ті виросли здоровими. Горе не оминуло їх. В 1902 році помер синок – Прокіп. Пізніше вони обжились, сини підросли і добре допомагали батькам по господарству. Потім сини один за одним знайшли дівчат і пішли весілля та онуки. Сім’я зростала і Прокопу з Якилиною довелось натужитись. То вони будували хату Пилипу, Ничипору, а в 1920 – 1921 роках одразу дві. Одну на Обірках для Дмитра і Марії, другу на Солонцях для Карпа та Марії. Вони забули про відпочинок, але з народженням онуків сини з молодими дружинами переїхали жити у свої будинки. Прокіп,
51

особливо Якилина, були дуже раді, що допомогли дітям завести своє господарство.

- Дмитро і Карпо, – подумалось Прокопу, – з більшою повагою ставились до матері та прислухалися до його батьківських порад. Це мабуть тому, що з дитинства вони поряд з Прокопом. Він брав їх з собою в поле, на сінокіс, на випас. Сини з дитинства привикли до любої погоди і роботи. Їх ніщо не лякало. Кинуть на землю по мішковині, притуляться до батька і так сплять до ранку. На думку спало, як вони з Килиною оберігали синів від війни, але Пилипа все ж мобілізували до царського війська і він повоював на фронтах Першої світової. Добре, що повернувся додому живим. У роки громадянської війни Прокоп наказав всім синам не влазити в революційні розбіжки. Та не всі його послухали. Фрол, почувши про створення козацького війська, подався до гетьмана Скоропадського. Мабуть материна козацька кров підштовхнула його до цього, потім пішов з петлюрівцями захищати Україну. Обидва рази він їхав з дому на коні, якого випрошував у Прокопа, а повертався як побита собака. Останній раз Фрола пораненого привезли додому і без коня. Якилині прийшлось добре потрудитись, аби виходити сина. Ничипір тягнувся до більшовиків, а сімнадцятирічний Семен сам напросився до Будьонного у загін.
- Виходить, його сини воювали один проти одного, – майнуло в голові у Прокопа. – Слава Богу так було недовго. Одного дня Семена разом з його товаришем Григорієм Шепетою будьонівці направили в розвідку. Там їх схопили махновці. Тільки зважаючи на молодість цих розвідників, махновці страшенно відшмагали нагайками і відпустили. Семен ледь добрався додому, вся його спина була синя і пошматована батогами. Більше місяця Якилина доглядала за ним, щоденно робила примочки поки той вичухався.

52

Фрол тільки підлікувався одразу одружився на сусідській дівчині Репі Євдокії (по-сільському Вівді Шандрачиній). В 1925 році у них народився син Григорій, статурою схожий на Прокопа. Фрол частенько хворів, так про себе нагадувало отримане поранення, і не дуже тягнувся до господарювання.

Влітку 1921 року до Сошникова приїхав цирк. На виставі один борець запропонував комусь із селян помірятись силою. Парубки підштовхнули Семена в коло і той поборов циркового силача. Циркач посміхнувся і запропонував вдруге боротись. На радість селян Семен знову поборов циркача. Після вони здружився і Семен потягся з циркачами. В цирку він був борцем. Семен менший на зріст від старших братів, та Бог наділив його міцним здоров’ям. Він з легкістю боров чоловіків більших за себе. Саме це і сподобалось циркачам. Понад два роки від Семена не було звістки. Килина часто плакала, виглядала, але так і померла, не дочекавшись сина. Тільки в 1924 році Семен повернувся до батьківської хати. Прокіп розгніваний тим, що він не давав звістки про себе і не простився з матір’ю, добре одлупцював сина. Та це не дуже допомогло. Кожного літа Семен брав косу і йшов на заробітки аж до Таврії. Він полюбляв дівчат, одружуватись не хотів і господарювати не збирався.

Фрол і Семен не такі як Дмитро з Карпом, – знову подумав Прокіп. – Ці аж падають до роботи, тягнуть все до своїх садиб. І дружини у них під стать синам: дітей справно народжують, господарство ведуть старанно, гостинні та привітні. Коли б не зайшов радісно зустрінуть, пригостять, поділяться своїми радощами і турботами. У Карпа уже бігали по двору Кузьма (1921) і Катерина (1924). Кузьма на кілька місяців молодший від Тимоша, а уже зрівнявся з ним зростом. Обидва онуки схожі на Прокопа статурою – це його дуже тішило і він частенько бігав до синів, аби побавитись з своїми улюбленцями.

53

Дружини Фрола та Семена теж не задовольняли Прокопа. Вівдя – дружина Фрола, щось до господарювання не дуже тягнеться. Народила одного сина і більше не хоче народжувати діток. Живуть вони з Прокопом в одній хаті, а будувати свою і не збираються. Особливо Прокопа дратувало те, що Вівдя займалася чаклунством. До неї частенько приходили дівчата і жінки, аби їм допомогла. Люди це примітили і прозвали Вівдю відьмою. Прокіп і сам її трохи побоювався, аби нічого не наврочила старшим синам та невісткам. Коли Фрол звертався до батька, щоб він допоміг виорати город, Прокіп різко відповідав: “А ти виори тим конем, якого віддав революції”. – За конем він дуже жалкував, а придбати нового уже не міг.

- Семена насилу оженив, – подумав Прокіп. – Взяв він Григорець Улиту Филимонівну з бідної сім’ї. Молодята тут же настояли, щоб збувати свою хату. Прокіп допоміг їм поряд із своєю господою поставити невеличкий будинок. Улита бистра на руку і слово. Уже вагітна і має скоро народити. – Прокіп пошкріб собі потилицю і подумав, – Є і моя провина в тому, що менші сини живуть гірше за старших. Першим синам він віддав більше землі, построїв будинки і допомагав, чим тільки міг, при облаштуванні господарств. Фролу дісталося менше і землі, і батьківської підтримки. Семену уже немає чого наділити. Частину землі Прокіп продав, коли допомагав Дмитру та Карпу ставати на ноги, частину прийшлося віддати сусіду Репі Артему Федоровичу (по-сільському Шкуратку) за борги. Прокіп до сих пір не міг збагнути, як воно так сталося, що Шкуратку дісталася молотарка, яку вони купили в складчину та ще майже третину десятини землі той відібрав за борг. Прокіп злився на себе, що через його необачність тепер Семену приходиться підробляти у Репи Артема або Макаренка Олексія. Артем і Олексій, – подумалось Прокопу, – не стали ділити свої землі між синами, а об’єднали в єдине
54

господарство, разом з синами та невістками обробляли їх і щорічно примножували сімейне багатство.
- Здоров’я теж не те, що було, – подумав Прокіп, – а саме головне, в 1923 році не стало його Якилини. Доглядаючи хворого Тимоша, вона заразилась віспою. Онук одужав, а Килини не стало. Він любив її і був вдячний долі, що поєднала їх. Та ще як поєднала. Родом Якилина із сусідського села Ковалина. Її батько – Буряк Тимофій родовий козак був багатеньким. Залицяльників у Якилини вистачало у своєму селі, а тут ще й Прокіп зачастив із Сошникова. Цей здоровань їй сподобався і вона ласкаво вітала його. Одного разу на гулянці Прокіп добряче побився за неї з сільськими парубками. Він ще не охолонувши від бійки, стояв оточений сошниківськими хлопцями, як Якилина розірвала парубоцьке коло і запитала: “Прокопе, то й мене битимеш?”.
- Килинко, що ти таке кажеш, я тебе на руках носитиму, – з цими словами, незважаючи на увагу оточуючих, Прокіп схопив її на руки і притиснув до себе. Якилина, мовби ненароком, своєю щокою притиснулась до його обличчя і шепнула на вухо: “То засилай сватів, я батьків повідомлю і сама все влаштую”.

Щасливий від цих слів Прокіп побіг до своїх батьків, а вже через місяць, в травні 1890 року вони одружилися з Килиною. Їх обвінчав у Різдво-Богородицькій церкві села Ковалина священик Павло Сагарда [7]. Зазначу, при одруженні прадіда і його брата Луки їх прізвище записано – Вдовенко, а при народженні дітей – Удовенко. Чому так вийшло, пояснень я не знайшов.

Висока та струнка, співуча і дбайлива, чорнобрива козачка – стала хорошою матір’ю дітям, а Прокопу вірним другом і порадником. Він то орав поле, то сіяв, то заготовляв сіно для худоби, що все прибавлялась у сараях або їхав у ліс,

55

а на Якилині тримався дім і діти. Сім’я була великою, але скрізь був порядок. Коли вони їхали в поле, Прокопові землі були поряд з урочищем Виртепи, Якилина співала з синами українські мелодійні пісні. Прокіп милувався ними і потихеньку підтягував ті пісні, що йому полюбились. В ці хвилини він почував себе щасливим.

Прокіп часто дивувався тому, як у Якилині поєднувались красота і мудрість. Саме завдяки порадам Килини він частенько уникав лишніх витрат і напруги у веденні хазяйства. Це завдяки порадам Килини він ще до революції прикупив у пана орної землі, чим зміцнив своє господарство і забезпечив сім’ю продуктами харчування. Це завдяки їй всі сини закінчили початкову школу і здобули освіту. Це завдяки їй він, ще до одруження старших синів, почав проводити заготовку лісу для будівництва будинків…

Килина, уміла не помітно підказати йому і синам. Обнімаючи синів, вона говорила їм: “Якщо ви не хочете, щоб ваші дружини плакали по ночам і дорікали вам, то допомагайте батьку і збудуйте хати ще до одруження”. – Сини добре зрозуміли слова матері і всіляко допомагали йому. Завдяки цьому після одруження Дмитра і Карпа їх хати були збудовані майже за рік і молоді почали жити в своїх будинках. Якилина всіляко сприяла цьому і радувалась за синів та їх дружин. Вона прийняла невісток, як своїх дочок, а ті в свою чергу визнали її мамою і частенько звертались до Килини за порадою та допомогою.

Невістки та онуки Пилипа і Ничипора теж любили Якилину. Цим синам Прокіп з Килиною побудували будинки поряд з своїм подвір’ям. Невістки причепурили їх і вони стояли білесенькі та охайні. Килина ходила до них майже щоденно і онучки виросли у неї на руках. Прокіп теж часто бував у Ничипора і Пилипа, але в душі віддавав

56

перевагу Дмитру та Карпу. Це, мабуть тому, що ті жили поруч, а ще може із-за того, що в Пилипа і Ничипора народжувались тільки дівчата. Параска, дружина Ничипора народила Оксану і Марію, а Пелагея, дружина Пилипа – Параску, Настю, Парасю і Марію, а Прокіп все очікував, коли ж вони подарують йому продовжувача роду. Інколи, він дошкуляв Пилипу і Ничипору, хоч ті справно вели господарство, яке забезпечувало їх сім’ї всім необхідним.

Останнім часом, щоб Прокіп не робив, він згадував прожиті роки з Якилиною. Солдат запасу мав крутий характер і любив, щоб його всі слухалися. Але Килина своїм коханням і ласкою змінила його поведінку. Вона завжди знаходила необхідні слова і він ніколи, не те що піднімав на неї руку, а навіть серйозно не сварився з нею. Прокіп розумів – Килині жилось нелегко. Після одруження він перевіз її в батьківську хату, де уже мешкала сім’я брата Луки. Кілька років Якилина терпеливо чекала поки вони збудують свій дім. Якилина старанно причепурила оселю і вечорами пригортаючись до нього шепотіла ніжні слова. Він теж відповідав їй ласкою…

Йдучи до сина, Прокіп запитував себе: “Чи була Якилина щасливою з ним?”. Він раз у разом згадував, як іскрились її карі очі при їхній зустрічі ще до одруження, як пригортала вона до себе малят і наспівувала їм мелодійні пісні, як радісно зустрічала його після тяжкої роботи в полі… А в голові чомусь крутились спогади, як вона плаче після смерті сина, як просила Бога зберегти її Пилипа, коли того мобілізували на війну, як вона вся змарніла доглядаючи пораненого Фрола, як ждала звісточки від Семена, коли той поїхав з цирком… Виходило, що тяжких спогадів було майже стільки як і хороших. – Ні, мабуть все-таки він не все зробив для її щасливого життя, – подумав Прокіп. Такі думки все частіше лізли йому в голову. Він старався

57

відігнати їх від себе, брався за домашню роботу… Добре, що Килині не довелось хоронити Пилипа і Ничипора, вона б цього не пережила. – Це випало на його долю…

Сумуючи за Якилиною, Прокіп кинув своє господарство на руки Фрола, а він захворів. Вівдя, аби підтримати чоловіка, не порадившись з свекром продала пару волів і трохи землі. Прокіп, навіть не замітив, як опустіли його сараї і посипалось господарство. Інколи він випивав оковитої і зганяв злість на синах та невістках. Більше доставалося молодшій невістці за її колючий язик. Правда, і Улита не залишалася в боргу. Вона, при першій нагоді, дорікала Прокопу Терентійовичу, що він не вірно розділив між синами своє багатство. Через несправедливі дії свекра вона з Семеном, мов жебраки, у порівнянні з старшими синами, особливо з Дмитром і Карпом. Нині Прокіп душею відчував, що і над старшими синами нависла неминуча загроза. Це його дуже бентежило. – Потрібно негайно переговорити з Карпом,– подумав Прокіп і прискорив ходу.

До Карпа прадід так і не дійшов. Дорогою, майже біля подвір’я сина, йому стало зле. Хтось із селян побачив Прокопа сидячим на землі і сповістив Карпу, а той у свою чергу братам. Четверо кремезних чоловіків стояли, дивилися на батька і не йняли віри. Як це могло статись? Їх батько ніколи не хворів, навіть у саму велику стужу він не застібав кожуха, мовби нарочито, підставляв свої могутні груди під вітер, сніг, дощ чи яскраве сонце влітку. Тепер, підвернувши ногу, він сидів мовчазний і насуплений. Очі прижмурені, вуста трохи відкриті, ніби Прокіп хотів щось сказати заповітне своїм синам-орлам. Поховали Прокопа Терентійовича поряд з його Килиною. Ні він, ні вона так ніколи і не дізнаються, як подальше склалася доля їхніх синів та онуків. А вона готувала їм страшні випробування.


58

Опубликовано: 2018-06-16 11:52:41
Количество просмотров: 344
Комментировать публикации могут только зарегистрированные пользователи. Регистрация / Вход

Комментарии